Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Чи, може, це був просто гуркіт грому.

— Був ранок вівторка, — сказав Тібодо. — Жертва не прийшла на два заняття, які мала вести днем раніше, і не відповідала на телефон. Мені доручили поїхати до її будинку й перевірити, чи все гаразд.

— Що вона викладала в Колбі? — спитав Фрост.

— Англійську літературу. Доцентка, тридцять шість років, нещодавно розлучена. Вона жила в цьому будинку близько року. Того дня, коли приїхав її перевірити, я гадав, що вона просто захворіла й забула поінформувати коледж, що не прийде. Вбивство в цих краях не одразу спадає на думку. Це безпечний район. Родини з дітьми, студенти коледжу. Жодних злочинів, які ви, ймовірно, бачите в себе в Бостоні. Ти просто не очікуєш... — Він зітхнув. — Хай там як, я не був готовий до того, що знайшов.

— Я приїхав сюди близько одинадцятої ранку. Була середина жовтня, гарний день, круговерть барвистого листя. Спочатку я не помітив нічого поганого. Передні двері були замкнені. Я подзвонив, але ніхто не відповів. Її автівка стояла під навісом, тож я зрозумів, що вона, мабуть, удома. У мене почало з’являтися це відчуття, що зароджується в глибині живота, коли ти розумієш, що щось тут не так. Можливо, вона дуже хвора чи впала зі сходів. Або там якась проблема з пічкою, і вона померла від отруєння чадним газом. Я обійшов дім і потрапив у задній двір, де ті великі вікна виходять на ліс, і побачив, що двері на ґанку прочинені. Не схоже було, що їх зламали, тож або вона забула їх замкнути, або хтось скористався ключем.

— Хто ще мав ключ? — спитала Джейн.

— Ми знаємо, що його мав колишній чоловік, але люди тут не завжди замикають двері на ніч. Таке вже тут місце. І вона завжди тримала запасний ключ під каменем на задньому ґанку. Ми знайшли його там, усе ще під каменем.

— Хто знав про той ключ?

— Багато людей. Няня. Прибиральниця. Робітники, що ремонтували кухню.

— Іншими словами, пів містечка.

— Десь так. — Він підійшов до вікна і подивився на дедалі темніше небо. — Того дня було ясно й сонячно. Жодного дощу кілька тижнів, жодних брудних слідів до будинку. Лише купа листя, занесеного вітром крізь прочинені задні двері. Я зайшов усередину і почав підійматися сходами. І тоді помітив мух. І вперше почув цей сморід — ну, ви його добре знаєте. Таке не забудеш. Я піднявся сходами, досяг майданчика і там знайшов її, на підлозі коридору одразу за порогом цієї спальні. На ній була нічна сорочка, а двері спальні були широко розчинені. Схоже було, що вона встала з ліжка, вийшла в коридор і зіткнулася віч-на-віч зі зловмисником. — Він подивився на Джейн із Фростом. — У неї на шиї були сліди задушення, синці, явно залишені пальцями. Той, хто це зробив, був достатньо сильний, щоб задушити жінку голіруч. І, судячи зі смороду й мух, це сталося принаймні за кілька днів до того. Я нічого не торкався й не совав. Залишив її так, як знайшов і вже збирався доповісти про це, коли помітив кролика.

— Якого кролика? — спитала Джейн.

— Плюшевого рожевого кролика. Він лежав на підлозі, в коридорі. Отоді мені справді стало зле. Ніхто не казав мені, що в будинку була дитина. Я пройшов далі по коридору, зазирнув до наступної спальні, і вона явно була дитяча. Рожеві фіранки, ковдра з принцесами на ліжку. Я все обшукав: спальні, підвал, територію навколо будинку, але не знайшов дитини. Не знайшла її й пошукова команда, що прочесала весь той ліс. — Вік похитав головою. — Та маленька дівчинка зникла.

21

Вони сиділи в кав’ярні в центрі Вотервілля за двадцять хвилин їзди від оселі покійної Елоїзи Крейтон. Через проливні дощі більшість людей не виходила з дому, і єдиний інший столик займала пара, надто занурена у свої смартфони, щоб звертати увагу навіть одне на одного, не те що на когось іще. На вулиці гримів грім і періщив дощ, але всередині був лише звук тихої розмови та шипіння капучинатору.

— Я ніколи не переставав думати про цю справу, навіть усі ці роки пізніше, -- сказав Тібодо. — Я не був у ній слідчим, але в той конкретний час мого життя вона дуже мене зачепила через зникнення цієї дівчинки Лілі. Їй було лише три рочки, коли вона зникла, і я весь час думав, через що вона могла пройти того вечора. Чи бачила вона, що сталося з її мамою? Чи був убивця тим, кого вона знала, кому, можливо, навіть довіряла? Моїй доньці був тоді рік, і я думав, як би я почувався, якби її викрали. Якби я не знав, чи жива вона ще. Чотири роки тому, коли я почав працювати у відділі розслідування тяжких злочинів, Ден Трембле саме вийшов у відставку, тож я дістав його нерозкриті справи і передивився матеріали щодо вбивства Елоїзи Крейтон. Тека, яку я вам дав, містить копії його записів та допитів, і я ще надішлю вам емейлом звіт про розтин. Я знову і знову вивчав цю справу і постійно доходив того самого висновку, що й Трембле. Це зробив її колишній чоловік. Це мав бути він.

Джейн погортала матеріали допитів.

— Інших можливих підозрюваних не було?

— Трембле не обійшов увагою нікого, хто хоч якось контактував із жертвою. І під кінець він усе ще вважав, що це її колишній чоловік Джеймс. Їхнє розлучення було радше схоже на важку, затяжну бійку. По правді кажучи, їхній шлюб здавався приреченим з самого початку. Вона була викладачка, він — музикант, і не дуже успішний. Грав на гітарі у нічних барах і на пів ставки вів уроки музики в бангорській школі. Це, мабуть, був той випадок, коли протилежності притягуються. Жінки завжди, схоже, западають на неохайних музикантів.

— Справді? — ощетинилася Джейн.

— Це ви мені скажіть.