Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Логічно,— погодився Страйк.— Лосон дійшов висновку, що Аманда припустилася безневинної помилки й переплутала дружину поліграфіста з Марго.

Вони повернулися на місце, де відхилилися від «маршруту Марго» (як охрестила його Робін). Страйк знову зупинився і вказав на темрявий проїзд під назвою Албемарл-вей.

— На таксофон не зважай, але подумай про те, що Албемарлвей — це перший провулок після Проходу, куди Марго могла зайти — з власної волі чи ні — так, щоб цього не бачило з півсотні людей. Досить тихий провулок... але не такий уже тихий,— додав Страйк, дивлячись на протилежний кінець Албемарл-вею, де туди-сюди снували машини. Албемарл-вей був вужчим за Сент-Джонс-лейн, але так само обабіч суцільно височіли будинки, через які внизу лежала постійна тінь.

— Проте й тут викрадач ризикував би,— сказав Страйк,— але якщо Денніс Крід десь чигав у своєму фургоні на будь-яку жінку, яка просто йшла повз, то це запросто могло статися в такому місці.

Тут Албемарл-веєм пронісся порив холодного вітру, і Страйк відчув запах, який вважав ароматом рожевих лілей,— аж тут виявив, що це так пахне від Робін. Парфуми були не точно такі самі, як любила Лорелея; аромат його колишньої був якийсь алкогольний, відгонив ромом (і Страйкові це навіть подобалося, поки запах асоціювався в нього з приязню без прив’язаності й вигадливим сексом; лише пізніше він почав пов’язувати ті пахощі з пасивною агресією, нападками на свій характер і вимогами кохання, якого не відчував). Однак парфуми були дуже схожі на Лорелеїні; як на Страйка, запах був липучий, хворобливий.

Багато хто, звісно, сказав би, що не йому судити, як пахнуть жінки, коли сам він тхне старою попільничкою і лише в особливих випадках бризкається каронівським «Пур-ан-ом». Однак у дитинстві Страйк багато жив у злиднях і тому вважав чистоплотність невід’ємним елементом привабливості. Йому подобалися попередні парфуми Робін; він навіть скучив за ними, коли її не було в офісі.

— Туди,— вказав він, і під дощем вони вийшли на несиметричну пішохідну площу. За кілька секунд Страйк виявив, що Робін пасе задніх, і зробив кілька кроків назад, щоб стати поруч з нею під Монастирською церквою Святого Івана. То була приємна симетрична будівля червоної цегли з видовженими вікнами та двома білими кам’яними колонами обабіч входу.

— Думаєш про те, що вона «у святому місці» ? — спитав Страйк, прикурюючи; дощ лився просто на нього. Видихнувши, він затулив цигарку долонею, щоб не загасла.

— Ні,— якось нашорошилася Робін,— хоча так, трошки думаю. Глянь на це...

Через відчинену браму Страйк пройшов за нею у невеликий поминальний сад, відкритий для громадськості й повний (як прочитала на невеликій табличці Робін) лікарських рослин, зокрема таких, якими в Середньовіччі лікували в шпиталях ордену іоаннітів. На дальній стіні висіла біла постать Христа, яку оточували емблеми чотирьох євангелістів: тілець, лев, орел і янгол. Листя й бадилля м’яко хиталися під дощем. Робін окинула поглядом маленький сад в оточенні чотирьох стін, а Страйк, який зайшов слідом, сказав:

— Гадаю, ти погодишся, що якби хтось її тут закопав, служителі помітили б свіжу землю.

— Я розумію,— відповіла Робін.— Просто дивлюся.

Коли повернулися на вулицю, вона додала:

— Дивися, там усюди мальтійські хрести. На арці, під якою ми пройшли, вони теж були.

— Це хрест рицарів-госпітальєрів. То був орден Святого Івана, по-нашому Сент-Джона. Саме тому тут так називаються вулиці, і він є на емблемі лікарень Святого Івана; у них на Сент-Джонс-лейн головний офіс. Якщо та медіум гуглила район, де зникла Марго, то точно звернула увагу на зв’язок Клеркенвеллу зі Святим Іваном, з рицарями-іоаннітами. Готовий битися об заклад, що саме тому їй спало на думку «святе місце». Май на увазі, що коли прийдемо до пабу, там знову буде хрест.

— Знаєш,— сказала Робін, знову кидаючи погляд на Монастирську церкву,— Пітер Тобін, серійний убивця з Шотландії, мав потяг до церков. Він навіть був вступив до релігійної організації під вигаданим іменем. Потім працював при церкві в Глазго й там поховав дівчину під підлогою.

— Церква — гарне прикриття для вбивць,— сказав Страйк.— І для сексуальних злочинців теж.

— Священики й лікарі,— замислилася Робін.— У головах більшості людей прошито, що їм треба довіряти, правда?

— І це після всіх скандалів у католицькій церкві? Після Гарольда Шипмана?

— Гадаю, що так,— відповіла Робін.— Ти не думаєш, що ми схильні приписувати певним категоріям людей незаслужені чесноти? А ще я думаю, що ми маємо потребу довіряти людям, які наче мають владу над життям і смертю.

— Думаю, ти в чомусь права,— погодився Страйк; вони саме ступили на пішохідну вуличку під назвою Єрусалимський пасаж.— Я казав Ґупті: дивно, що Джозеф Бреннер не любив людей. Як на мене, це перша вимога до професії лікаря. Але Ґупта мене просвітив. Спинімося,— запропонував Страйк і спинився.— Якщо Марго дійшла аж сюди... думаю, вона ішла б саме цим шляхом, бо це найкоротший і найбільш логічний маршрут до «Трьох королів»... то це вперше вона ішла б повз приватні будинки, а не офіси чи громадські споруди.

Робін обвела поглядом вулицю. Дощ шурхотів по її парасольці.

— Ну,— повільно сказала вона,— звісно, могло бути й таке, але дуже сумнівно. Невже хтось міг прокинутися вранці й вирішити, що треба сьогодні викрасти жінку — отак узяти і схопити просто з вулиці?

— Я тебе що — нічого не навчив?

— Добре, добре: спершу можливість, потім мотив. Але з можливістю тут теж проблема. На цій вулиці все видно. Невже ніхто б не побачив, не почув би, як її викрадають? І викрадач мав би жити сам-один — бо тоді співмешканці стали б співучасниками злочину?

— Слушні зауваження,— визнав Страйк.— Плюс поліція обійшла тут усі будинки. Розпитали всіх, хоча помешкання не обшукували. Але поміркуймо... Вона була лікарка. Скажімо, хтось вибіг з будинку, попросив її зайти до хворого чи травмованого родича, а тоді не випустив її? Добрий привід заманити її всередину — прикинутися,