Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Погроза, звичайно, була слабенька, проте Герольда Мейлера вона, здається, переконала. Він охоче кивнув, блідий і готовий тікати за першої-ліпшої нагоди.

— Отже, до вечора, — підтвердив він. — Побачимось у дворі церкви Святого Якова. На лаві, де розходяться чотири стежки. Я буду там. Розкажу тобі про все, що треба. Вони про тебе нічого не знатимуть. Люсі. Нічогісінько. Повір мені. Ти просто не знаєш, які це люди. Пообіцяй, що ніколи не скажеш їм ані слова про мене...

— Якщо ти дотримаєш слова, — відповіла я, — то я вчиню так само. Інакше...

— Так. я знаю. Ви, агенти, завжди чесно граєте, — він підхопив свій пакунок із смаженою картоплею, що досі лежав на землі. — Тому вас усі й люблять.

Ковзнувши курткою об стіну, Гкрольд — водночас із огидою й страхом на обличчі — прослизнув повз мене й хутко, наче щур. майнув за ріг.

— До вечора, — повторив він і зник з очей.

Дивна річ: навіть тоді, коли все здається яскравим і світлим, нас оточує темрява. Літньої сонячної днини, коли бруківка та залізні огорожі розпечені так, що їх не можна й торкнутись, тіні все одно обступають нас. Вони криються по стінних нішах та під’їздах, під мостами, під крисами капелюхів, ховаючи від нас очі їхніх господарів. Живуть у наших ротах і вухах, у торбинах і гаманцях, у бганках чоловічих курток та жіночих спідниць. Тіні постійно з нами і завжди впливають на нас.

Так я міркувала, сидячи біля вікна кав’ярні в Клеркен-вельському сквері й роздивляючись на обличчя людей у натовпі. Така вже моя робота — вдень я майже не виходжу з дому, та й загалом частіше спілкуюся з привидами, ніж із звичайними людьми.

А зараз ці звичайні люди проходили повз мене, схиливши голови. Ті самі люди, що розкладають у себе на підвіконнях срібло та залізні стружки, палять по домівках лаванду — одне слово, рятують собі життя. Чоловіки й жінки, молоді й літні, вони пропливали повз вікна кав’ярні в сяйві весняного сонця і здавались мені цілком безпечними.

Проте серед них — можливо, навіть зовсім близько, — були люди, пов’язані з темрявою. Справжньою темрявою, якій вони служили кожен по-своєму. Хтось перебував у сектах, які щиро вітали повернення в цей світ мерців і намагались вивідати в них таємні знання про потойбічне буття. Хтось купував заборонені артефакти — таких людей вабила й цінність, і небезпека цих речей: подейкували, що окремі багаті колекціонери тримають десятки Джерел, украдених із могил, в окутих залізом підвалах. А були й такі, хто використовував Джерела в своїх химерних таємних обрядах. Коли я ще працювала в агенції «Локвуд і К°». ми знайшли в катакомбах під магазином братів Ейкмер загадкове порожнє коло на підлозі, оточене купами заклятих кісток. Джордж, звичайно, висував щодо цього різні припущення, та врешті походження кола—як. до речі, й призначення, — залишилось таємницею.

Отож, попри всі зусилля ДЕПРІК, чорний ринок артефактів процвітав і надалі. І тепер, з допомогою мерзенного Гк-рольда Мейлера. я впритул наблизилась до одного з найголовніших його каналів.

Але що ж мені з цим робити далі? Хай там з ким спілкується Мейлер. ці сліди напевно приведуть мене до злочинної сімейки Вінкменів. Адже Фло бачила, як вони купили оту муміфіковану голову. Якщо мені пощастить довести зв’язок між Вінкменами й крадіжкою Джерел у крематорії, цей скандал принесе мені неабияку славу.

Та навіщо, врешті, мені ця слава?! Ні, я не кинусь відразу до Скотленд-Ярду, щоб повідомити про все інспектора Барн-са. Ні. я насамперед хочу іншого: повернути собі свій балакучий череп.

Так, ви правильно розчули. Мені був потрібен череп. Якби я сказала таке раніше, то сама собі не повірила б.

Правду кажучи, цей череп уже давно набрид мені, як скабка в пальці. Коли я вперше побачила його — того самого дня, коли мене прийняли до агенції Локвуда, — то відчула хіба що огиду й страх. Пізніше, коли череп почав розмовляти зі мною, ці почуття лише зміцніли. Він був злий, мерзенний, підступний, зухвалий... Одне слово, напишіть на папері десяток наймерзенніших людських рис, і виявиться, що цьому черепові притаманні дев’ять із них. А десятої бракує, бо вона надто вже хороша для нього. Імені цього привида я досі не знаю, та й минуле його — таємниця для мене. Нам пощастило лише з’ясувати, що за життя він грабував могили, займався чорною магією й навіть убивав — без сорому й вагань.

Чути черепа не міг ніхто, крім мене, тож природно, що між нами врешті виникли особливі стосунки. Завдяки його бандитській говірці й хижацькій моралі я врешті звикла терпіти його незліченні кпини та лайку — й до того ж сама вивчила чимало нових слівець.

Крім того—попри всю мою відразу—з’ясувалось, що я можу цілком довіряти цьому привидові.

Здебільшого він допомагав мені — до того ж досить часто — в роботі. Його проникливість і спостережливість не раз рятували мене. Кілька днів тому він підказав, що в мене за спиною привид Емми Марчмент, і таким чином я встигла вислизнути з її смертельних обіймів. А минулої ночі він натякнув — щоправда, трохи запізно, — на місце, де сховане Джерело, з яким зв’язаний привид людожера з Ілінґа. Таким чином, я була єдиним агентом, що має помічника з потойбічного світу.

До речі, моє рішення провести цей день у Клеркенвелі — без надії сподіваючись, що Гарольд Мейлер не зрадить мене, — можна було розглядати і з ширшої точки зору. Річ у тім, що череп — це привид Третього Типу, єдиного типу духів, що здатен розмовляти з людьми, й такі привиди трапляються вкрай рідко. Але ж і мій Талант спілкування з привидами був не менш рідкісний: до мене це вміла робити тільки Маріса Фіттес, бабуся теперішньої власниці агенції. З таким артефактом, як череп, я була впевнена в своїх успіхах, і це робило мене унікальним агентом. А без нього? Без нього я знову стану звичайнісіньким оперативником — умілим, проте аж ніяк не винятковим.

Чи до вподоби це було мені, чи ні, та череп певним чином визначав мою долю. Він став частиною мене самої — такої, якою я була дотепер. А нині якісь смердючі злодюги хочуть у мене відібрати його. А