Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Я думав, що ви... — почав було я.

— Я знаю, що ти думав, — відказав він. — Таке спрацьовує лише у фільмах.

Ми побігли коридором, а тоді вгору сходами.

Я хапав ротом повітря, коли ми дісталися до дверей на дах. Я обережно взявся за ручку й опустив її. Тут не було скла, яке ми могли б розбити.

— Може, трошки постріляєте?

Дейл зітхнув і знову відкинув свій піджак, утім дістав він не пістолет, а дещо значно менше, розміром зі скріпку.

— З дороги.

Він проштовхнув кінчик скріпкоподібного предмета в замок та почав крутити його. Він був дуже зосереджений, кінчик язика визирав із кутика його рота.

— Лише в кіно, так? — прошепотів я.

— Лише в кіно.

У замку тихо клацнуло, і Дейл обережним поштовхом прочинив двері. Ми затамували подих. Єдиним чутним звуком було тихе бурмотіння дівчачого голосу.

— Чекайте тут, — шепнув я.

Я повністю відчинив двері, переступив через високий поріг і вийшов на плаский дах. Останні хмаринки розсіювалися, і зорі над нами виблискували, ніби самоцвіти на чорному фетрі. Ніч була прекрасна. Карен теж була прекрасна, навіть її мокре, налипле на обличчя волосся та нічна сорочка, заляпана багнюкою. Вона стояла на підвищеному, оббитому жерстю краєчку даху обличчям до мене та спиною до шкільного подвір’я внизу. Вона не помічала моєї присутності, очі її були заплющені, а обличчя зведено до неба, ніби вона засмагала, але вуста її рухались. Я повільно підійшов до неї, і коли наблизився достатньо, то розчув слова, які вона знай повторювала:

— І МИ УДВОХ, І МИ УДВОХ...

Я зволожив губи та почав тихенько шепотіти:

— І Я САМА, І Я САМА, І Я САМА...

Коли я був за три метри від неї, Карен зненацька розплющила очі, ніби робот, якого щойно увімкнули. Я зупинився, аби не налякати її, щоб вона не зробила кроку назад та не впала. Вона подивилася просто на мене. Я бачив, що то була Карен, але дівчинки, яку я знав, там не було. Чи радше вона була за тим пустим поглядом, але була вона не сама.

— Привіт, Карен, — сказав я. — Це я, Річард.

— Річард, — повторила вона, голос її, здавалося, з труднощами знаходив слова. — Хочеш подивитися, як я літаю?

— Ні, — відповів я. — Ти не вмієш літати. Повторюй за мною, І Я САМА.

— І Я ... — почала Карен. А тоді замовкла. Вона заскреготіла зубами. М’язи її щелепи стиснулися, коли вони втупилась у мене з відчайдушним виразом обличчя. Я бачив, як її рот складається у форму «САМА», але ось ніби якась невидима рука викривила його в «УДВОХ». Я зробив маленький крок уперед, але раптово зупинився, коли вона зробила такий самий крок назад, підступаючи ще ближче до краю. Лише зараз я помітив, що вона боса, багнюка та кров на її стопах справляли враження, що на ній були черевики.

— І Я САМА, — повторив я.

Вона кивнула, немов зрозумівши. Тіло її тремтіло, ніби всі її м’язи були напружені.

— Нуж-бо, — прошепотів я. — Нуж-бо, Карен, ти можеш.

— І Я... — почала вона, і вени на її шиї напнулися, коли вона вигукнула: УДВООООХ...

— Він мертвий! — прокричав я. — Він згорів, його немає!

Але це не допомогло, він був всередині неї, ніби паразит, і я бачив відчай на її обличчі, сльози, що зібралися в її очах та починали текти, та зрозумів, що вона просто не може цього зробити. Вона зробила ще один крок, її закривавлені п’ятки вже звисали з краю даху.

— Карен, — сказав я, — я не хочу тебе втрачати. Чуєш?

Вона подивилася на мене сумними очима, ніби просила дозволу на те, що збиралася зробити. Я зморгнув зі своїх очей дві сльози і прошепотів три слова, які читав і чув, але ніколи не промовляв і в які точно ніколи не вірив. Аж дотепер, коли вимовив їх повільно, чітко та голосно:

— Я кохаю тебе.

То було прощальне послання. Останні слова, які вона почує. Але вона досі не впала. Щось трапилося з її обличчям, ніби щось у ньому зламалося. Вона, не вірячи, подивилась на мене.

— І, — сказала вона, схилившись до мене, — Я... САМА...

Здавалося, ніби хтось прошепотів «тш-ш!», але тієї ж митті я зрозумів, що то звук її закривавлених ніг, що підсковзнулися на жерстяному покритті даху. Я зміг зробити лише пів кроку вперед, перш ніж Карен зникла, проковтнута темрявою.

Вона впала беззвучно.

Я заціпеніло дивився поперед себе.

Вона приземлилась на шкільне подвір’я з м’яким звуком.

У мені з’явилося дивне відчуття, що я вже був тут раніше, переживав саме цю мить. Мої очі знайшли великий та блідий Місяць, який висів над кронами дерев на сході. Я почув, як за моєю спиною на дах піднявся агент Дейл. Разом ми підійшли до краю, перехилилися та подивилися на подвір’я. Я побачив мерехтливу синю мигалку пожежної машини, припаркованої там. А ще я побачив велике, кругле пожежне полотно, яке тримали шестеро чоловіків, серед яких був і Френк. А посеред полотна, яке і досі коливалося, я побачив Карен, яка лежала на спині й дивилася в небо. Може, вона шукала хмари, може, вона шукала зорі. Але я подумав — і досі так думаю — що вона шукала мене.

Коли мене нарешті впустили в палату, де лежала Карен, медсестра сказала, що я маю лише п’ять хвилин. Вона пояснила, що пацієнтка повинна відпочивати.

Було по обіді, а з пожежі та падіння Карен з будівлі школи минуло вже майже двадцять чотири години.