Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

— Хочеш, мала, я розповім тобі, про свій багатий внутрішній світ? — Процитував Вест одного хуліганистого героя зі старовинної кінокомедії. — До речі, а ти знаєш, що кавалер Золотої зірки Героя мічман Климук, тобто я, родом із цього міста?

— Не може бути?

— Навіть дуже може… Вулиця «Громадянської альтернативи», будинок номер шістнадцять. Другий поверх... Ходімо, покажу, я знаю коротку дорогу.

— Я теж виросла в цьому районі, Весте, і коротку дорогу теж знаю… Але тебе, вибач, не пам'ятаю. Ти… ви… ваша родина давно звідси переїхала?

— Понад десять років минуло…

— А-а… — у голосі дівчини почулося полегшення. — Тоді зрозуміло…

— Що саме? — зупинився мічман. Він і раніше планував затриматися саме під цим розлогим деревом, схожим на натуральну альтанку, та тільки з іншими цілями. Несподіване хвилювання дівчини збило фривольний настрій і знову посилило приховану тривогу. — Я щось не так сказав?

— Той будинок уже років шість як знесли, згідно з планом реконструкції міста. Тепер там сквер...

— Ось як? І що це змінює? Ага, — захопився Вест думкою, що раптом прийшла в голову. — Гарнесенька Барбі ледь не викрила шпигуна еннемі?! Ти чудо, мала! Дай, я тебе обійму… Тим більше, що за образу підозрою, з тебе штраф належиться… — і, не давши дівчині можливості ні погодитися, ні заперечити, вп'явся в її губи міцним поцілунком.

А ось чого Климук зовсім не очікував, хоч і дуже на це сподівався: відповідь виявилася не менш гарячою і розкутою.

У результаті — укриття, що надається деревом, все ж таки було використано за призначенням, згідно з первинними планами мічмана.

Через деякий час Барбара м'яко вивільнилася і обсмикнула поділ сукні, що задерся на талію.

— Ну що ми з тобою, як підлітки? — промовила вона, злегка запинаючись і ледве відновлюючи подих. — Твого будинку немає, зате мій цілий. Запрошую… — і, не дочекавшись відповіді, квапливо додала. — Ні, якщо ти наполягаєш, то можна й у парку… продовжити. Але довкола мої колишні учні гуляють. Незручно трохи…

— І не тільки учні, — невдоволено пробурчав мічман, поглядаючи їй за спину і вправно упорядковуючи форму.

— Комендантський патруль! — виразно пролунав молодий чоловічий голос за спиною дівчини. — Ваші документи, мічмане?!

— Ой! — Барбара різко відсахнулася вбік, намагаючись одночасно розвернутися. Але взуття на високих підборах, не призначене для такого складного піруету. Особливо, на м'якому ґрунті. І якби не один із патрульних, який люб'язно підхопив дівчину, вона гарантовано гепнулася би на газон.

— Гвардії старший мічман, лейтенанте… — поправив Вест патрульного і вийняв із нагрудної кишені кітеля пластиковий прямокутник посвідчення.

Молодий, не старший за Веста, лейтенант у формі муніципальної служби приклав документ до наручного сканера і зчитав інформацію.

— Перепрошую, товаришу Герой Імперії... — начальник патруля взяв під козирок. — Але я мушу вас затримати і супроводити до комендатури.

— Не зрозумів тебе? — Климук, який не чекає такого повороту сюжету, навіть не обурився до ладу. — Це тепер комендатура так жартує?

— Відійдемо на два слова, — не перестаючи дивувати Веста, запропонував офіцер і першим ступив убік.

— Як скажеш… — знизав плечима Климук.

— А як же я?.. — пискнула вчителька.

— Я швидко, Барбі. Не хвилюйся…

— Чуєш, братику… Що за приколи? Ти ж бачив документи. Я у відпустці. Тільки-но прибув...

— Тримай, — лейтенант повернув Весту посвідчення, коли від інших їх відокремлювало кроків п'ять. — Ти до неї йдеш, чи вже проводжаєш?

— Не зрозумів тебе, лейтенанте?

— Та ти не кип'ятись, братику. Я розмовляю з тобою так тому, що сам недавно звідти, — він глянув на небо. — А ще через оце… — офіцер провів пальцем по нашивці за поранення. — Словом, комендантом гарнізону отримано шифрограму зі СВВІБ, в якій наказано терміново знайти мічмана Климука, котрий відбуває відпустку в нашому місті, і відправити найближчим рейсом… Ну, ти сам знаєш куди.

— От зараза… — вилаявся Вест, мимоволі подивившись у бік Барбари. — Усю малину обгадали... А в мене ще цілих вісім діб... Думав... Ех, чого вже тепер!

— Вибач, братику, — співчутливо кивнув лейтенант. — Тому й питаю: ви до неї йшли, чи відстрілявся вже?

— Ми йшли до мене! — по-дівчачому верескливим голосом озвалася Барбара.

— Гм… — невдоволено смикнув головою начальник патруля. — Ну і слух у твоєї подружки.

— Вчителька...

— А-а… — промовив той розуміюче. — Втім, це не має значення. Слухай сюди, мічмане. У тебе три години. Максимум — чотири. Після цього маєш з’явитися в комендатурі. Якби я раніше знав, можна було б по-іншому зіграти, але тепер сканер уже тебе засік і час зафіксував. Тож не доповісти не можу. А що затримувати не став... То ж я не ідіот, щоб хапати Героя Імперії на очах у школярів. Загалом, відмажуся. Тільки, будь другом, не підведи. Зірочками я, звичайно, не ризикую, але й по голові не погладять. Сам розумієш, що означає гриф «чоловіча вбиральня».