Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Ось звідки ви знали, що робити.

- Раніше я завжди мав при собі ампулу адреналіну, але останні п’ять років приступів не було, й звичка пропала.

- Ви й без нього врятували мені життя.

Запанувала тиша. Я озирнулась навколо. Видно, у мене таки був критично складний стан. Тут так гарно, а я й не помітила.

Ми стоїмо на вимощеній камінням доріжці, яка веде до озера. При березі де-не-де росте очерет. Місяць висить низько, і на гладіні озера відбивається світляна доріжка. І на цьому тлі виділяєься найбільш дивовижна деталь - червоні ліхтарики на бамбукових палицях. Лише зараз я пригадала, що такі ж були в саду. Вдень вони не привертали до себе надмірної уваги, а ввечері, завдяки яскравому світлу, створюють казкову атмосферу.

Міріади вогників відбиваються на водній гладіні.

Вау! На дрібних хвильках ледь похитується човник. В мені раптом прокинулося нестримне бажання опинитися у цьому човнику. Орест Степанович це помітив.

- Хоче... ш покататись? - після щойно пережитого разом і того, як він впевнено говорив мені “ти”, я б також засумнівалась щодо належного звертання.

- Не впевнена, чи там достатньо сухо… Це не мій одяг, шкода буде зіпсувати таке розкішне кімоно.

- Щодо цього не переживай. Знаєш, я спочатку скептично сприйняв пропозицію Олени залучити тебе, та ще й в кімоно. - Він сором’язливо, як хлопчак, усміхнувся. Сьогодні направду вечір див. - Мушу зізнатись, що не мав рації.  Виглядаєш неперевершено. Своєю присутністю ти прикрасила наш вечір.  Завдяки тобі чоловіча компанія мала варті уваги теми до розмови. - Я розсміялась. Щиро й без стриму, мені надзвичайно приємно.

Бос мого боса ступив кілька кроків до озера і простягнув мені руку. Такої ситуації ще вранці я б і уявити не посміла, але зараз це таке правильне та очевидне. Наче мене батько запросив покататись на човнику.

- Ходімо?

- Ви серйозно? - я з недовірою потягнула йому руку. Зараз немає відчуття, що він мій бос, але завтра на роботу, тому забуватись не варто.

- Звісно!

До човна вів невеличкий дерев’яний місток. Завдяки світлу від незліченної кількості ліхтариків навколо не темно, озеро ніби світиться червоним. Я підтягнула низ плаття майже до колін, щоб не заплутатись у ньому, входячи до човна. З приміщення ще чується музика, значить, вистава продовжується і нашої відсутності ніхто не помітив.

- Ти близько спілкуєшся з Ксенією? – зненацька запитав бос.

- Досить близько, ми подруги. – Я трохи напружилася. До чого ці розпитування?

- Ага... – Було очевидним, що він хоче продовжити розмову, але не наважується. Таки між нами суто робочі стосунки. Може, я пошкодую пізніше, але звичка слухати серце бере верх, і я запиую:

- Вас… щось турбує?

Після деякої паузи:

- Марко… Не знаю, чи це буде доречним з мого боку... - Ех, мені завжди здавалось, що виховання старших людей частіше їх обмежує, ніж дає фундамент під ногами.

- Все, що сказано у човні, залишається в човні.

Між нами знову повисло мовчання. Човен повільно пливе між ліхтарями, місяць заливає наш шлях сріблом, приємно шумить ліс.

- Мене турбує доля Марка. Розумієш, від старості нікуди не дінешся. Прийде час, і фірма перейде до нього. А це не лише колосальна відповідальність, це й багато нервів, робота навіть по ночах. Пам’ятаю, як було, коли ми тільки відкрились. Я був усім, тільки не чоловіком дружині. Якщо з ним поруч буде слабка і ненадійна жінка – він зламається. Йому потрібна або опора, або відсутність зайвих обов’язків.

- Вас турбує, що Ксеня може підвести його, коли буде найбільше потрібна?

- Так, саме це мене турбує. Я виховував його сильним і витривалим. Але ця його емоційність, а тепер ще й захоплення жінкою... – він на мить замовк. Ну що ж, Віто, робімо те, що вміємо найкраще – висловлюємо свою позицію.

- А ви помічали, що партнери завжди йдуть йому на поступки?

- Ну… так. Траплялися такі випадки. Але, мабуть, партнери зважали на його вік, ми всі були молоді. - Пробуй, Віто, пробуй, це лише перший аргумент.

- А те, що більшість нових працівників у нас з’явилося теж завдяки Марку? - Мовчить, але по обличчі бачу, що він про це знає. – А тепер згадайте випадки, коли у нас виникали проблеми, і саме Марко вирішував їх найм'якше.

- Так, було й таке.

- А ще нагадаю про нашого найскладнішого київського клієнта, величезне підприємство з переробки курячого м’яса. До чиєї думки серед наших юристів їхній керівник прислуховується найбільше? - Мовчить. - Так, можливо, він занадто емоційний, занадто відвертий, а у сферах, де крутяться великі гроші, не прийнято спілкуватись так відверто. Але хто сказав, що все прийняте – правильне? - Орест Степанович підпер рукою голову. Ага, варто задуматись. - Ваш син – унікальна людина. Він безстрашний. Саме такий, яким ви його ростили. Він усвідомлює свої сильні сторони і вдало використовує їх. Ви виховали гідного спадкоємця і можете сміливо довірити йому фірму. А щодо Ксені, чи не вартує вам довіряти синові? – Мій голос спокійний, але серце ледь не вистрибує з грудей.