Читати книгу - "Випадковий наречений, Аніта Русанова"

Настя

- Вчора, як я тебе побачила, мене не покидало відчуття, ніби ми вже колись зустрічались. – Почала Яна, тільки-но ми взяли каву і сіли за столик. – Я згадала, що схожу на тебе дівчину я бачила у себе у фотоальбомі. Знайшла його і почала шукати. І вуаля. Яке ж було моє здивування, коли я побачила тебе на сторінках своєї університетської групи.

- Мене також не покидало це дивне відчуття, ще з тих переглядів ваших сімейних фото. Тепер я розумію, що це не плід моєї уяви, а ми реально знайомі, до того ж давно.

- Це не дивно що ми одразу не впізнали одна одну, все ж пройшло майже вісім років з останньої нашої зустрічі. – Сказала Яна.

- Тааак, досі не можу повірити, що ми ось при таких обставинах зустрілись.

- Це вже точно! Ти мені скажи, між тобою і Максом щось є? – Запитала Яна.

- Якщо чесно – ні. Проте моя мама вже дізналась що сюди я приїхала не сама, довелось їй сказати що з нареченим. – Чесно відповіла Яні.

- Ого, а чому не сказала що ти з другом?

- Розумієш, приїхавши додому з Америки три роки тому, мама дуже переживала за моє особисте життя, і нічого не хотіла слухати про танці, які заміняють мені все. От я сьогодні і бовкнула про нареченого. Доведеться викручуватись. – Опустивши голову, сказала я.

- А Макс тобі хоч трохи подобається?

- Ну, Макс – привабливий, гарний і з ним цікаво. От тільки, я вже тобі казала, я не готова міняти кар’єру на сімю. Принаймні поки що. – Чесно сказала Яні.

- Знаєш, чотири роки тому, я говорила так само. Я жила хореографією. Мене не кликали в Америку як тебе, проте мене відразу після навчання запросили до місцевого театру ім.. Т. Г. Шевченка. І от після чергової вистави я збиралася додому, біля виходу з театру на мене чекав хлопець з величезним букетом квітів – це був Сергій. Квіти я прийняла, от тільки сказала йому що у нас нічого не вийде. Десь тиждень він ось так мене зустрічав після репетицій і вистав, і я здалася, бо через тиждень зрозуміла що закохалась. Через півроку ми одружились і я звільнилась з роботи в театрі. Зараз мене запрошують на змагання з танців у якості судді, ну і раз в тиждень я викладаю сучасний танець у приватній школі. І знаєш, мене це цілком влаштовує. Так, я не закинула хореографію повністю, проте я зуміла зберегти кар’єру і побудувати щасливу сімю. І ні разу про це не шкодую.

- Ого, це дійсно круто. Тільки я не просто живу хореографією, я дихаю нею.

- Насть, просто твій час зрозуміти, що танці це не найголовніше – ще не прийшов. Але він обов’язково настане, от побачиш.

- Можливо.. – Сказала я.

- Ну добре. Ми вже починали говорити про Америку і я хочу запитати, як воно танцювати у кращому колективі Америки? – Зацікавлено мовила Яна.

- Ти знаєш, дуже круто. Ми відвідали багато конкурсів, змагань. Познайомились з іншими класними хореографами. Обїздили майже всю Америку. Загалом було класно.

- Це ж ти тоді поїхала не сама? З Ірою, здається?

- Так, зараз покажу тобі її. – Сказала я, шукаючи фото в галереї. – Ось, це ми в Америці, якраз за тиждень перед її весіллям.

- Вона така красуня стала, і схоже вже заміжня. – Захоплено сказала Яна.

- Ні, вона не заміжня. Ліам – її наречений, як зясувалось, зраджував їй. Тому нещодавно вона його кинула, скасувала весілля і переїхала назад до Львова.

- Ого, нічого собі. – Здивовано сказала Яна.

- Так, я теж була в шоці. Та зараз все добре. Іра вже знайшла роботу і потихеньку відходить від того що було в Америці.

- Це добре. І взагалі я впевнена що у вас все буде чудово! Ви заслуговуєте на жіноче щастя! – Сказала Яна, обіймаючи мене.

- Дякую, Ян! – Мовила, обіймаючи її у відповідь.

- Так, ну добре, тепер поїхали до магазину, підкупимо деякі продукти, і додому визволяти Макса, хоча не думаю що йому набридло сидіти з племінницею. – Посміхаючись, сказала Яна.

- Поїхали. – Усміхнувшись дівчині, мовила я. 

Прибувши додому, ми з Яною пішли в одну із кімнат, звідти доносилися чиїсь голоси. Зайшовши туди, ми помітили увімкнений телевізор і двох сплячих людей на ліжку – Макса і Стефу, яка тихенько спала у нього на руках. Ніколи б не подумала, що Максу так йде маленька дитина, він одразу змінюється – стає в рази турботливішим і добрішим.

- Насть, пішли на кухню. – Тихенько мовила до мене Яна, а я у відповідь кивнула.

- Максові так йдуть дітки. – Сказала це в голос.

- Це ти його ще з немовлям не бачила. – Усміхаючись, сказала Яна. – Поки Стефа була зовсім крихтою, Макс від неї не відходив. Уявляєш, майже на місяць у нас поселився, і це при тому, що у нього була дівчина. – Сказала Яна, а мій настрій раптово погіршився. – Ой… Не варто було. Та це все у минулому. Не зважай.

- Ян, все добре, не хвилюйся. – Сказала я, спробувавши вичавити із себе усмішку. – Продовжуй.

- Так, от. – Продовжила Яна. – Підгузки їй міняв, гуляти з нею виходив, спати вкладав. Загалом – не дядько, а мрія. Цілий місяць я висипалася, це було круто. А от коли він поїхав додому, Стефа за ним дуже сумувала, плакала і варто було їй лишень показати фото Макса, як вона заспокоювалась.

- Дивовижно. Ніколи б не подумала, що Макс так ладнає з дітьми.

- Я тобі більше скажу, - почала Яна,- на перший погляд Макс може здатися дуже вітряним хлопцем, проте він дуже вірний і турботливий. Це я тобі точно кажу. Все ж кілька років спостережень збоку даються в знаки. – Посміхнувшись, мовила дівчина.

Решту дня ми провели за розмовами на кухні, аж допоки не повернувся Сергій і не прокинувся Макс. Ми усі разом повечеряли і Яна розказала про те, що ми дійсно з нею знайомі. Ця розповідь тривала більше години. Хлопці були явно приголомшені почутим. Ближче до одинадцятої ночі ми розійшлися по кімнатах.

Я все думала, як поговорити з Максом і як підібрати потрібні слова. І вирішила довго з цим не тягнути.

- Максе. – Тихенько погукала хлопця.

- Гм? – Озвався він.