Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— Є інший експрес до Кракова.

— Е, ні. Це зовсім інше. Розумієте... — Лінка вирішила звіритися продавцеві. На відміну від тієї страхітливої бабери в касі, він здавався симпатичним. — Це має бути сюрприз для мого хлопця. Неодмінно цей швидкий потяг. І саме на цей день, бо потім у нього іспити. Ми збиралися поїхати до Кракова, а звідти до Закопаного. Романтична поїздка, — і вона усміхнулася.

— Ну, щодо мене, то я оминаю Закопане взимку десятою дорогою, особливо під час канікул. Бо неймовірні натовпи. І з житлом проблеми. А ви вже щось собі зарезервували?

— Та ні, — відповіла Лінка, — але мені здавалося, що із цим не має бути проблем.

— На вашому місці я б поїхав куди-небудь, де не так людно. Приміром, на море.

— На море? Узимку?

— До Ґдині є швидкий потяг. Можна подивитися Тримісто[4], а тоді поїхати на острів Хель. Там дуже гарно, навіть узимку. Просто чарівно. Гарантовано безлюдні пляжі, не те, що влітку.

І заходився шукати в комп'ютері.

— Є місця в понеділковому потязі. Цей день вам і був потрібен. На 8.39, «Експрес-Інтерсіті Преміум», тобто ваше омріяне «Пендоліно». Ще до полудня будете в Ґдині, а вже далі — як захочете.

— Ну, не знаю... я собі уявляла вкриту снігом хатинку, з якої видко було б Ґевонт.

— Зараз у Закопаному можна щонайбільше винайняти якусь обшарпану кімнатку, звідки можна побачити юрбу на Крупувках.

— Боюся, що моєму хлопцеві ця ідея не сподобається. Ця поїздка — то подарунок на день народження.

— Якби в мене була така дівчина, я б з нею поїхав хоч і на край світу! — мовив продавець.

Лінка зашарілася. І швиденько купила два квитки до Ґдині. Ну й нехай. Якщо Адріанові не сподобається, от тоді вона перейматиметься. Ніколи не варто непокоїтися заздалегідь. Найважливіше, коли є з ким їхати. А напрямок і мета подорожі — хіба це аж так важливо?

Знову подумала про Наталію. Шкода, що в них із Марціном нічого не вийшло. Він був такий класний хлопець. Один з тих, із ким почуваєшся затишно й безпечно. Цікаво, чи погодився б він повернутися до Наталії, якби...

І враз їй заболів живіт. Страшенно заболів. Тим особливим болем, знайомим лише жінкам. Лінка вже знала, що її молитви вислухано. Не треба було навіть бігти до туалету, щоб перевірити. Лінка вирішила швидше піти додому. Дівчина полегшено зітхнула й розпливлася в усмішці. Ох, світ раптом зробився таким чудовим! Але із тими таблетками доведеться щось вигадати. Адже їх приймає чимало дівчат. Якщо треба, піде приватно до якогось гінеколога. Але спершу варто спробувати в державній поліклініці. Зрештою, не конче з порога розповідати, нащо вона прийшла. Порадиться з Каською, може, вона знає, як усе залагодити. Адже вона теж кохається зі своїм хлопцем. Каська взагалі в багатьох речах виявилася значно обізнанішою.

* * *

Марцін і Войтек напівлежали на ліжку. У них було досить часу, щоб викурити джойнта — Войтекова мати мала повернутися лише за годину. Марцін відчував блаженство в усьому тілі. Складалося враження, що чим більше він курить, то дужче смакує, і все життя раптом видавалося йому класним.

Він більше не думав так часто про Наталію. А якщо й думав, то за принципом: ну, була й була. Може, трапиться інша. А як ні — теж нормально. Життя однаково триватиме далі. Цікаво, що Марцін чував, наче травка всіх змінює, але кожного по-різному. Дехто полюбляв після неї ходити на дискотеку. Іще хтось виїдав усі продукти з холодильника, бо куріння пробуджувало вовчий апетит. У нього марихуана викликала спокій. Після травки Марцін перетворювався на справдешнього стоїка.

— Що, подобається курити, га? — спитав Войтек.

— А чого б мало не подобатися, старий, — відказав Марцін. — Були б у мене бабки, я б смалив хоч і щодня.

Наразі він купив у Войтека кілька джойнтів. І вирішив курити не частіше, ніж раз, щонайбільше двічі на тиждень.

— Чуєш, є така акція, — озвався Войтек. — За бабосики.

— Яка акція?

— Є клуб, там можна зачепитися.

— Зачепитися?

— Ну, тобі що, письмове пояснення потрібне, не в'їжджаєш? Траву продавати, тепер догнав?

— Але ж за це можна сісти!

— Якби кожен отак окропом пісявся від страху, ти б тепер не затягався такою смакотою, га? Це стопудово безпечно. Лише знайомі знайомих. Я теж так роблю, але деінде, а в цьому клубі ще немає нашої людини. Чого боятися? До того ж, при нагоді купуєш собі з перевіреного джерела, з хорошою знижечкою. Ну, що? Не будь лохом. Матуся наступного разу не повірить у казочку, що тобі треба на кіно. Бабосики із цього непогані, ще й на пивасик вистачить, і на дівчаток. Так що подумай при нагоді.

Докурили.

— Ну, я тебе не проганяю, але мушу тут провітрити. І ще старій пообіцяв прибрати трохи у ванній. То як — подзвониш?

Марцін кивнув головою. Він вагався. Подумав, що почекає, доки розум проясніє, і лише тоді щось вирішуватиме.

* * *

У середині грудня небо раптом здуріло. Усі чекали на сніг, але не дочекалися. Сіявся то дощик, то мжичка, падав сніг з дощем, який уже в повітрі нагадував грязюку. Іноді з неба летіли крихітні градинки, маленькі перламутрові кульки, наче посипка для торта. Того дня дощ не вщухав бодай ненадовго, як в інші дні, навпаки, дедалі сміливішав і шмагав чимраз дужче. Уже не крапотіло, не сіялося — просто лило.

Наталія дивилася крізь вікно на рясні патьоки. Найкраще було б просто не йти до школи. Нині мала хімію й фізику, два предмети, яких вона дуже боялася. Учора вчилася до півночі й зрештою впевнилася, що все знає, та останнім часом з нею щось відбувалося. Наталія боялася, коли її викликали до дошки. Воліла тести, контрольні, що їх кожен пише сам. Навіть отримати трійку було не так соромно, коли вчитель віддавав письмову роботу. З усними відповідями було гірше. Віднедавна, виходячи до дошки, дівчина почувалася наче перед ешафотом. Їй здавалося, що всі на неї витріщаються й глузують з її невігластва.

Наталія страшенно змерзла, хоча батареї були гарячими — так принаймні стверджувала мама. Може, через те, що вона мало їла. На щастя, їй, здається, зменшився шлунок, бо дівчина дедалі рідше відчувала голод. Та з