Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

вікна заґратовані, то тут просто забиті дошками. Підважую одну графовим ножем. Потроху розхитую. Руки мерзнуть, бо на вулиці морозяно. Але от висмикнув першу дошку. Друга пішла легше. Далі тихенько виймаю скло. У нежитловій частині вікна в одне скло. Ось я вже всередині будинку. Тут пахне мишами. Скло поставив на місце. Зняв чоботи і в самих шкарпетках холодною підлогою пішов до обжитої половини. Ось тут мусить бути кабінет, де світло горіло, як я бачив із двору. До кабінету є двері, але вони зачинені, не відчиниш. Мацаю пальцями біля підлоги. Так і думав, щілина між підлогою і дверима забита ганчірками, щоб холод не ліз. Тихенько ножем роблю дірочку. Ось уже світло видно, коли гупає щось поруч.

— Кляті миші! — кричить хтось за дверима, і я пізнаю голос пана Боротянського, який, мабуть, чоботом кинув чи чимось іншим. — Треба отрути купити.

Я кілька хвилин не рухаюся, потім починаю обережно нишпорити кімнатами. В одній знаходжу шафу, відчиняю її. А там ціла купа перин. Прілі, зляглися, але радію й такому. Беру кілька і повертаюся до дірочки під дверима. Там взуваюся, одну з перин кидаю на підлогу, лягаю, іншою вкриваюся, припадаю вухом до отвору, прислухаюся, що там у кабінеті. Чую, як Боротянський щось шепоче.

— Яка жінка! Олено! Яка жінка! Я мушу врятувати вас! Мушу! Покину все, тільки щоб бути з вами! Врятувати вас від наглої смерті! Олено! — панич шепоче, плаче, стукає кулаком по столу. Потім чутно, як щось наливає, п’є і крекче, наче після горілки. — Олено! Я вас кохаю! Оленочко! Ваші губи! Ваші перса! Олено!

Ото так стогне і шепоче десь із півгодини, наче в лихоманці, освідчується в коханні, обіцяє нове і прекрасне життя, каже, що готовий покинути все на світі заради неї.

— Гроші будуть! У мене є дещо в сейфі! Цього вистачить, щоб виїхати за кордон. А потім продам маєток! За нього дадуть хорошу ціну! Олено, будь-яка ціна замала для вас! Мені відрізали мізинець, але я тільки сильніше покохав вас! Нехай би відрізали і вухо, аби ви були зі мною!

Ото балакає і щось робить, таке враження, наче папір рве. Рве і рве, далі марить. Я аж здивувався. Бо ж чув про цього Боротянського, що ще той ділок, умів справи вести, копійки рахувати та тисячі заробляти, а тут он таке верзе, про кохання якесь, про те, що покине все і поїде за дівкою, яку поліція розшукує і зашморг по ній плаче. Ну хіба не дурниці? Нехай би якийсь звичайний панич, що з жиру біситься, начитався поганих книжок та одурів від неробства, а цей же — розумна людина — і ось на тобі Шепоче, крекче, наче божевільний. Може, й справді по голові дуже вдарили нападники? Голова — це така штука, що дивно все може бути. Ось у нас у конторі був філер Федот. Філер як філер, задніх не пас, але і вперед не виривався, справу знав і місце своє знав, товариська людина, любив посидіти за графинчиком, побалакати. А якось біг він за бунтівником, стрибнув на трамвай, а там сходинка слизька, обірвався і гепнувся. Та так невдало, що головою настромився на стовпчик Кажуть, що пальці на чотири в голову той стовпчик увійшов, наче ніж у кавун. Федота у лікарню доправили, там усі дивувалися, що живий досі, а ще більше дивувалися, що вижив. Бо ж казали, що лікарі ледь не ложками ушкоджений мозок із розбитої голови вибирали. Три місяці Федот у лікарні лежав, потім повернувся на службу. Такий самий, як і був. Волосся відросло, шрами прикрило, так ніколи й не скажеш, що з людиною було. Тільки от зробився Федот жадібним. Такий скес, що хай Бог милує. За копійку вдавиться. З нами ходити до трактирів перестав, візників не наймав, усе пішки бігав. А потім раз купив пиріжків з лівером, найдешевших, якими і собаки гидували, з’їв та отруївся. Воно б лікаря викликати, але лікар грошей коштує, то заборонив Федот господарці квартирній лікаря викликати. І помер. Перед тим обдристався в ліжку. А коли ховали його, то виявилося, що в матраці сховано було у нього кілька сотень рублів. Назбирав після травми. То всяке може бути, якщо людину по голові вдарити.

Ото лежу я, тільки голова стирчить з перин, слухаю. Коли чую, постукали у вікно. Боротянський підхопився, побіг. Відчинив двері, запустив когось.

— Олено! Ви прийшли! Олено, ви повірили мені! Олено, ви покинули тих бунтівників! Олено, кохання моє! — гарячково шепоче Боротянський.

— Володимире, нам треба тікати, — чую я жіночий голос Тільки голос, я ж її не бачу, але вже по голосу розумію, що то за жінка, якої вдачі.

— Так, так! Зараз беру гроші, й ми втечемо звідси назавжди! Куди б ви хотіли поїхати, душе моя?

— Помріємо потім, а спочатку нам потрібні гроші.

— Так! Так! Зараз!

Каже Боротянський, чую, як клацає щось металеве. Невже він став зовсім дурний, невже не відчуває, що зараз обшустають його, наче дитину, варто тільки йому відкрити сейф?

— Олено, ось тут все! Двадцять дві тисячі! Я збирав їх, щоб купити Чорний гай! Але тепер це наш порятунок! Олено, я кохаю вас! Господи, ви ж промінь світла в темряві, у якій я жив цілі роки! Олено, як я кохаю вас! Господи, який я щасливий!

Чутно, як Боротянський плаче, а я тільки головою кручу. Бо от на що був його благородь штабс-капітан Мельников довбограй у питаннях кохання-махання, але й він таких дурниць не верз.

— Володимире, припиніть, — тихо каже Олена, і голос її стає чомусь бляклим та слабким.

— Ні! Ні! Я співаю вам осанну і буду співати! Ви моє кохання, моя крулева, світло мого життя! Олена, мій янгол небесний...

— Я прийшла, щоб убити вас, — каже вона, і я аж сіпаюся, що там казати про Володимира.

— Що? — каже він здивовано. Уявляю, як очі вирячив від здивування.

— Обдурити, заморочити голову, примусити відкрити сейф, забрати гроші, а потім утекти.

— Куди?

— До спільників. Вони чекають на мене на санях тут неподалік.

— Що ви таке кажете, Олено?

— Правду.

— Ви... ви... ви.., що відбувається? Ви брехали мені, коли казали, що хочете, щоб я вас урятував?

— Ні. Не брехала. Я справді хочу вийти з гри. І тому кажу вам правду. Я сказала своїм спільникам, Євгенові