Читати книгу - "Цензор снів"

Тут до нас підплив кельнер і поставив невеличку карафку, на якій писалося «деренівка». «То від пана господаря за те, що порятували репутацію каварні», — сказав він.

— Приходьте, пане Стефане, сюди частіше. Як бачите, тут люди вміють бути вдячними. «Віденка», скажу вам, ще ся тримає. А багато каварень все ж піддалися безжалісній «варшавізації».

Я знав, що він має на увазі, бо ще перед війною, як мені розповідали, на всю Варшаву взагалі не було жодної каварні. Ролі каварень відігравали цукерні, які зачинялися порівняно в ранні вечірні години і не тримали в себе часописів, не мали права торгувати алкоголем чи провадити кухню. Перші кілька каварень повстали щойно по війні й взорувалися так само, як і каварні всієї Центральної Європи, на каварні віденські. Але ця імітація віденських каварень не виправдала себе. Варшав’яки належали до людей надто активних, аби годинами занурюватися в читання часописів чи заглиблюватися у роздуми і вбивати час за кавою. Були надто практичними, аби відчути і створити атмосферу віденського чи паризького каварняного побуту, бо ж не були каварняними завсідниками ані від народження, ані з призвичаєння. У каварнях варшавського типу, на відміну від віденського, всі столики круглі. Сідаючи за квадратовий стіл, відвідувач ставав начеб його повноправним господарем. Але цього не скажеш про особу, яка сидить за круглим столом, — її хазяйські права дуже невиразні. Зате круглий стіл, на відміну від квадратового, який має обмежену кількість місць, набагато місткіший, а що жодне місце за ним не є гіршим чи менш вигідним, або менш достойним, кожен, хто за нього сідає, природно урівнюється в правах із його першим господарем. Це й трапилося у Львові, де багато львівських каварень зваршавіли.

— Та й те сказати, — продовжив Ліщинський, — по війні ми розпрощалися з віденським часом, перейшовши на варшавський. Австрійський і львівський звичай рано обідати теж зазнав коректив, і обідній час посунувся значно далі. Таким чином публіка стала ділитися на тих, що живуть за старим віденським часом і рояться в кнайпах перед полуднем, та на тих, які перейшли на час варшавський і окуповують кнайпи в полуднє і пополудні. Одне слово, мене ви ніколи не побачите за круглим столом.

За якийсь час він почав зиркати на годинник, що висів на стіні. Мабуть, якраз настала пора, коли він має йти у казино. Я запитав, чи він часом нікуди не поспішає, він ствердно кивнув, я став умовляти його залишитися, але він сказав, що має справу, і при цьому видно було, що вагається. Та вагання його не полягало в тому, чи йти, чи не йти в казино, а в тому, чи варто мене посвячувати у цей намір. Врешті він запитав, чи я людина газарду. Я сказав, що понад усе люблю газардувати за інших, а сам рідко, і він тоді тихенько мені повідомив, що є одне підпільне казино, куди він щосуботи навідується, то, коли є бажання, прихопить мене з собою. Я радо погодився, перед тим, щоправда, перепитавши, чи не буду там зайвим, чи пасуватиму до товариства, аби він не розкусив, що насправді це і є моя кінцева мета.

Ми вийшли з каварні, коли вже посутеніло, на Легіонів сіли у фіякр і рушили вздовж трамвайної лінії, а далі Личаківською догори. Ліщинський курив і, либонь, наперед смакував насолоду від незабарного вбивання часу. Не доїжджаючи до професорської колонії, ми відпустили фіякр і далі йшли пішки. Ліщинський пояснив, що на фіякрах чи на автах під’їжджати до будинку, де міститься казино, заборонено з метою безпеки. Зачувши цокіт копит чи хурчання мотору, вартові завше насторожуються в сподіванні непрошених гостей, а тому не варто їх зайвий раз нервувати. Вуличка потопала у сутінках і була безлюдною, на другому її кінці саме розвертався інший фіякр, який привіз теж когось із гостей, але той хтось не поспішав іти нам назустріч і продовжував перебувати у затінку. Ми зупинилися біля брами, Ліщинський смикнув масивний важіль, що звисав на ланцюжку, трохи почекав, годі ще раз, знову почекав, а втретє смикнув двічі різко підряд. Потім зиркнув туди, де щойно розвертався другий фіякр, там панувала тиша. Незабаром у брамі відчинилося віконечко, чиїсь очі уважно оглянули нас, і тільки після цього заскреготів замок. Перед нами з’явився лакей, у бордовій лівреї з білими пасочками на комірі та зап’ястях та у білих панчохах. Мода на пудровані перуки відійшла бозна-коли, але не для лакеїв деяких дивакуватих вельмож. Цей теж не був винятком, хоча його широка червона пика надто вже контрастувала з пишною білою шевелюрою. З першого погляду легко було здогадатися, що можна чекати від такого упиряки.

— Доброго вечора, пане Арнольде, — привітався уклінно лакей і, затримавши погляд на мені, додав: — А цього пана...

— Пан Шуберт, мій родич, — випалив Ліщинський.

— Ага, ага, — похитав головою лакей і повів нас через двір до вхідних дверей.

Тьмяно освітлена простора вітальня мала стіни й підлогу з мармуру, уздовж стін височіли вазонки з орхідеями, від дверей до сходів і по сходах стелився весь у строкатих квітах ворсистий килим. Ми віддали в шатні[70] наші капелюхи й рукавички, а самі рушили догори.

— Ви в таких закладах не бували? — запитав Ліщинський.

— Ні, я більше райдував по рестораціях і займався дамами. У тих рідкісних випадках, коли я грав у покер, мені ніколи не фортунило.

— Так, фортуна — річ химерна. Я оно третій рік сюди ходжу і лишив тут... ге-ге... тисяч зо шість, а то й більше. А виграв пшик. Та то дрібниця. Люди цілі села програвали.

Нагорі були ще одні двері з різьбленого чорного дерева. Ліщинський штовхнув їх, і перед нами постала яскрава зала, заповнена людьми різного віку, над головами яких клубочився цигарковий дим, і гойдався притишений гомін упереміш із глухим бурмотінням круп’є, з ляскотом карт, торохтінням кульки в колесі рулетки і шурхотом грабельок, якими згрібають жетони зі слонової кістки.

— Ну? — потер руки Ліщинський. — З чого почнемо? Rouge et noir? Рулетка?

— Боюся, що я в цьому мало що петраю.

— Ви не знаєте rouge et noir? — сплеснув він руками. — До всіх чортів! Та ви зелепух, мій золотий! Е-е,