Читати книгу - "Мáліна"

на Мондзее, та про мене не йдеться в контексті Мондзее, і я швидко кажу: Як це добре виходить, я маю їхати на Вольфґанґзее[221], до Альтенвілів, я вже двічі їм відмовляла, а тепер уже майже погодилась, я маю до них поїхати, а то вони ще образяться! Іван каже: Неодмінно зроби це, ти повинна вирватись з Відня, не розумію, чому ніколи не приймаєш запрошення, ти ж маєш для цього час! Eljen! Бела й Андраш уже віднайшли в коридорі мої та Маліни черевики, позапихали до них свої малі ноги, ідуть в черевиках до нас, втрачаючи рівновагу, Андраш з плачем падає, я піднімаю його й беру собі на коліна. Іван витягає Белу із черевиків Маліни, ми борюкаємося з дітьми і шукаємо поглядом шоколад, який тим часом теж уже зник, це був би рятунок, Андраш мне його рештки в руці й вимащує мені блузку. Отож, вони їдуть на Мондзее, а я сказала, що подамся до Альтенвілів. Семимильні чоботи! кричить Бела, в них я пройду через всю країну, як далеко я зможу зайти? до Букстегуде? Але ж Іван, лиши йому черевики, якщо він неодмінно хоче ходити у семимильних, please, do call later, I have to speak to you[222], лист із запрошенням до Венеції, зворотний лист, телеграма з відповіддю, яку вже оплачено, я ще нічого не відіслала, усе це не так важливо, Венеція не важлива, ми могли б ще якось пізніше… Іван пішов із Белою у ванну кімнату, Андраш напинається й будь-що хоче злізти з моїх колін, потім раптово цілує мене у ніс, і я цілую Андраша в ніс, ми тремося носами, я б хотіла, щоб це було вічно, щоб Андрашу все було мало, як мені все мало цього потирання носами, я хотіла б, щоб не було ні Мондзее, ні Вольфґанґзее, однак слово вже сказано, Андраш пригортається все міцніше до мене, я міцно тримаю його, він має мені належати, ці діти належатимуть мені. Заходить Іван і розставляє кілька крісел на місце, він каже: Усе вже, кінець, більше немає часу, ми мусимо йти, ви знову жахливо поводились! Іван має купити дітям надувного човна, поки ще магазини відчинені. Я стою з ними трьома у дверях, Іван тримає за руку Андраша, Бела шалено несеться донизу сходами. До побачення, панно! До побачення, розбишаки! I'll call you later[223]. До побачення!

Виношу до кухні тарілку з-під пирога та склянки, ходжу туди-сюди і не знаю, що я б могла ще зробити, збираю із килима кілька крихт, завтра Ліна пройдеться тут порохотягом. Без дітей я не хочу більше Івана, я скажу йому щось, коли телефонуватиме знову, або я скажу йому це перед від’їздом, врешті-решт я маю йому щось сказати. Хоча ліпше йому не казати нічого. Я напишу йому із Санкт-Вольфґанґу, коли вже буду мати дистанцію, днів десять подумаю, лиш тоді напишу, без жодного зайвого слова. Я знайду відповідні слова, забуду про чорну магію слів, напишу Іванові з усією моєю щирістю, як пишуть сільські дівчата в наших краях до своїх коханих, як писали, без сорому, королеви своїм обранцям. Я напишу про амністію клопотання, як пишуть засуджені, які вже не мають надії на прощення.

Я давно вже не виїжджала із Відня, останнього літа теж, бо Іван мав залишатись у Відні. Я запевняла, що найпрекрасніше — провести літо у Відні, що немає нічого більш нерозважливого, як з усіма водночас виїжджати за місто, що канікул я взагалі не люблю, що Вольфґанґзее мені вже обридло, бо в цей час увесь Відень їде на Вольфґанґзее, і коли Маліна від’їжджав до Каринтії, я залишилася вдома сама, щоб мати змогу разом з Іваном кілька разів поїхати на Старий Дунай і поплавати. Проте цього літа Старий Дунай втратив для мене усю принадність, найкраще, напевно, зараз на Мондзее, а не у Відні, який мов вимер, по ньому снують лиш туристи. Час мов зупинився на місці. Вранці Іван відвезе мене на вокзал, бо вони виїжджають машиною лиш ополудні. Під вечір зайде панна Єлінек, нам потрібно ще дещо зробити.

Вельмишановний пане Гартлебен,

я дякую Вам за листа від 31-го травня!

Панна Єлінек жде, я курю, вона має знову витягти цього аркуша й кинути в кошик. Я не можу відповісти на листа від 31-го травня, число 31 взагалі не має бути уживане та профановане. Та й що уявляє собі отой пан із Мюнхену? Як може він звертати мою увагу на 31-ше травня? Що обходить його моє 31-ше травня? Я швидко виходжу з кімнати, панна Єлінек не має помітити, що я починаю плакати, нехай поскладає та впорядкує листи, вона взагалі не має давати відповідь тому панові. На усі відповіді є ще час, багато часу до кінця літа, у ванній кімнаті мені знову спадає на думку, що я сама, охоплена страхом, в шаленім поспіху, сама напишу ще сьогодні той вирішальний, благальний лист. Панна Єлінек має сама порахувати відпрацьовані нею години, я зараз не маю часу, ми бажаємо одна одній гарно провести літо. Задзвонив телефон, нехай панна Єлінек уже іде геть. Ще раз: гарного літа! гарного відпочинку! вітання, хоч ми й не знайомі, панові доктору Кравані! Телефон пронизливо дзвонить.

Не запинаюсь, це тобі лиш здається

Я ж казав тобі про це позавчора

Напевно, це помилка, я хотіла сказати

Мені дуже прикро, в останній вечір

Ні, я ж казала тобі, що сьогодні, на жаль

Я не хочу, щоб ти завжди робила лиш те, що я хочу

А я й не роблю, наприклад, це абсолютно не вийде

Я справді казав тобі це, тільки ти

Властиво, то я не маю сьогодні часу

Завтра рано я неодмінно тебе відвезу

Я поспішаю страшенно, до завтра, о восьмій!

Дивний такий збіг обставин. Ми обоє сьогодні не маємо часу для себе, останнього вечора завжди так багато потрібно зробити. Я б знайшла час, мої валізи вже запаковані; Маліна, задля мене, пішов щось поїсти у місті. Він повернеться додому пізно, також задля мене. Якби ж я могла лишень знати, де Маліна. Але його бачити я також не хочу, сьогодні не можу, я маю подумати про дивний оцей збіг обставин. Настане день, коли ми матимемо все менше часу, одного дня це вже буде вчора, і позавчора, рік тому, а то й два. Окрім учора