Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Я хотів лише якомога швидше попоїсти. І звичайно, в задній частині складу розташовувалась закусочна: стіл швидкого обслуговування з грилем, фонтанчиком содової, мікрохвильовою піччю та торгівельним автоматом із сирними начо[5]. Усе, що душа забажає, плюс декілька металевих столиків для пікніка.

— Сідайте, будь ласка, — запросила тітонька Ем.

— Дивовижно, — сказав я.

— Але… — продовжував впиратися Гровер, — ми не маємо грошей, мем.

Перш ніж я встиг тицьнути його ліктем, тітонька Ем заявила:

— Ні, ні, діти. Жодних грошей. Адже це особливий випадок. У мене завжди знайдеться прихисток для таких чудових сиріток.

— Спасибі, мем, — озвалась Аннабет.

Тітонька Ем застигла, ніби Аннабет мовила щось непристойне, але одразу пожвавилась, тож я подумав, що мені просто примарилось.

— Все гаразд, Аннабет, — сказала вона. — У тебе такі гарні сірі очі, дитинко.

Лише потім я замислився, звідки вона дізналась, як звати Аннабет, адже ми навіть не знайомились.

Наша господиня сховалася за шинквасом і стала готувати. Не встигли ми отямитись, як вона поставила перед нами пластикові таці з купою подвійних чізбургерів, а також ванільними коктейлями й картоплею фрі.

Я одразу ж проковтнув половину бургера.

Аннабет сьорбала коктейль.

Гровер підсунув до себе картоплю фрі й жадібно поглядав на провощений папір, на якому лежали наїдки, але був надто знервований, щоб їсти.

— Що це там за сичання? — спитав він.

Я прислухався, але нічого не почув. Аннабет похитала головою.

— Сичання? — перепитала тітонька Ем. — Мабуть, ти чуєш, як кипить олія. Гострий в тебе слух, Гровере.

— Я вживаю вітаміни. Для покращання слуху.

— Чудово, — сказала тітонька Ем. — Але не звертай уваги, розслабся, будь ласка.

Сама тітонька Ем нічого не їла. Вона так і не зняла вуалі, навіть коли готувала, і тепер присіла, сплівши пальці, уважно дивлячись, як ми їмо. Завжди трохи ніяково, коли хтось вирячується на тебе, а ти навіть не бачиш його обличчя, але після бургеру я почувався ситим і сонним, тому вирішив трохи погомоніти з нашою господинею.

— Отже, ви продаєте гномів? — спитав я, намагаючись виглядати зацікавленим.

— О так, — відповіла тітонька Ем. — А також тварин. І людей. Усе для саду. Скульптура, знаєте, дуже популярна.

— І як ідуть справи на цьому шосе?

— Не так, щоб дуже. Від того часу, як збудували швидкісну магістраль, більшість тут вже не їздять. Тому я повинна добре дбати за кожного клієнта.

Я відчув поколювання в шиї, ніби хтось дивиться на мене ззаду. Проте, озирнувшись, побачив, що це лише скульптура молодої дівчини с різдвяним кошиком. Зроблено її було дуже детально — набагато краще, ніж решту садових скульптур. Але мене вразило її обличчя. Воно було приголомшене, ба навіть сповнене жаху.

— Ах, — сумно зітхнула тітонька Ем. — Ви, напевно, звернули увагу, що деякі з моїх творінь вийшли не дуже добре. Вони мають певні недоліки. Важче завжди виходять обличчя. Завжди обличчя.

— Ви самі робите статуї, — спитав я.

— О так. Колись я мала двох сестер, які мені допомагали у цій справі, але вони померли, і тепер тітонька Ем сама. Разом зі мною лише мої скульптури. Ось чому я продовжую їх робити, розумієте? Це — єдина моя компанія.

Смуток в її голосі був такий глибокий та непідробний, що я мимохіть пожалів її.

Аннабет відсунула їжу. Присунувшись ближче, вона перепитала:

— Дві сестри?

— Це жахлива історія, — сказала тітонька Ем. — Насправді не дуже дитяча. Бачиш, Аннабет, колись одна дурна жінка приревнувала мене, а я ж була тоді ще молоденька. У мене був… приятель, ну, ти розумієш, і ця жінка вирішила розлучити нас. Вона спровокувала жахливий нещасний випадок. Сестри підтримували мене. Вони ділили зі мною мою гірку долю, як могли, але врешті-решт померли. Розтанули, немов дим. Я єдина залишилась живою, але якою ціною! Якою ціною!

Я не зовсім розумів, про що мова, але її горе вразило мене. Мої повіки обважніли, після доброї вечері хилило на сон. Бідна стара пані. Хто ж міг образити це добре створіння?

— Персі! — Аннабет розбуркала мене. — Нам, напевно, треба вже йти. Директор цирку зачекався.

Голос у неї був напружений. Я не міг второпати, чому саме. Гровер жував серветки з таці, але, якщо це й здалося дивним тітоньці Ем, вона нічого не сказала.

— Які гарні сірі очі, — знову звернулася вона до Аннабет. — Особисто я давно вже не бачила таких сірих очей.

Вона простягла руку, ніби погладити Аннабет, але та різко підвелась.

— Нам справді вже час.

— Так! — проковтнувши останню серветку, Гровер теж підскочив. — Директор цирку чекає. Пора!

Мені не хотілося йти. Я почувався, наче ситий кіт. До того ж тітонька Ем така чудова. Я хотів ще побути з нею.

— Прошу вас, любі мої, — благаючим тоном сказала тітонька Ем. — Мені так рідко випадає побути з дітьми. Принаймні чи не могли б ви попозувати для мене перед тим, як піти?

— Попозувати? — обережно перепитала Аннабет.

— Для фотографії. Я використаю її, коли буду працювати над новою скульптурною групою. Діти такі популярні. Усі люблять дітей.

— Гадаю, нічого не вийде, мем. — Аннабет нетерпляче тупцяла на місці. — Персі, ходімо…

— Звичайно, вийде, — заперечив я. Аннабет дратувала мене тим, що так зверхньо, так непоштиво розмовляє зі старою пані, яка щойно безкоштовно нагодувала нас. — Лише одне фото, Аннабет. Що в цьому поганого?

— Ну, Аннабет, — промуркотіла господиня. — Що в цьому поганого?

Аннабет це явно було не до вподоби, але вона дозволила тітоньці Ем супроводити нас до виходу в сад скульптур.

Тітонька Ем підвела нас до лави поряд із кам’яним сатиром.

— А тепер, — сказала вона, — я вас правильно розсаджу. Гадаю, панянка буде посередині, а двійко кавалерів — із боків.

— Не дуже гарне освітлення для фотографії, — зауважив я.

— Та ні, — посміхнулася тітонька Ем, — світла достатньо. У будь-якому разі, ми ж побачимо один одного.

— А де ж ваша камера? — спитав Гровер.

Тітонька Ем відступила на крок назад, ніби заздалегідь милуючись вдалим знімком.

— Як я вже казала, обличчя — це найважче. Ану, спробуйте посміхнутися мені, всі, всі, будь ласка. Посмішку щиріше.

Гровер кинув оком на бетонного сатира поруч із ним і промурмотів:

— Викапаний дядько Фердинанд!

— Гровере, — невдоволено гукнула тітонька Ем, — ану поглянь-но сюди!

Камери у неї в руках не було.

— Персі… — покликала Аннабет.

Я інстинктивно скинувся, прислухаючись до Аннабет, але в той самий час борючись із сонливістю, навіяною повним шлунком і заколисуючим голосом старої пані.

— Почекайте, хвилинку, — сказала тітонька Ем. — Ніяк не вдається гарненько розгледити вас крізь цю кляту вуаль…

— Персі, щось тут не так, — настирливо повторила Аннабет.