Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

завершував те дійство найстарший серед неврів, Повелитель Вурдалацької раті. Звали його Миросладом. Він починав своє переверництво із найдрібнішого, проте не найлегшого. Ставав спочатку травою. Трава починала рости – і от замість неї вже милує око крислатий дуб. Здіймався довкола дуба вітер, закручував його у танці-коловороті, мить – і вже з’являється білий вовк, а тоді білий крилатий кінь. Кінь підіймався в небо, перетворюючись у польоті на білу хмарку. І ось вона на очах починає темніти, рости, збільшуватися та гупати раз по раз громовицею, а згодом навіть вогонь викрешувати з себе. Тільки він не падав донизу блискавкою, а весело мерехтів у небі, сплітаючись у веселку. Закінчувалося це дійство тим, що з хмари падав дощ, але не звичайний, а солодкий – марципановий. Глядачі божевільно плескали в долоні та ловили краплі-соло-дощі на льоту, підбирали навіть із землі, бо смачнішого, здавалося, зроду не їли. Дощ припинявся, хмарка розсіювалася. І посеред площі, в оточені щасливих яроворотців, котрі кричали «ура» та «слава», стояв, хитро посміхаючись, Мирослад. О, як всі хлопці та чоловіки з Яроворота та й гості з інших світів тоді заздрили вмінню начебто звичайного чоловіка, його майстерності. Зрештою, заздрили усім похмурим та неговірким майстрам зі світу Білих Вурдалаків, про яких ходили просто неймовірні чутки, легенди, що наче ті половину свого життя проводять у тваринній подобі, а відтак ані житло, ані обробіток поля їм непотрібні. Казали, що в родинах вурдалаків народжуються тільки хлопчики, а для того, щоб не дати роду закінчитися, вони змушені шукати наречених в інших світах. Часто вони тих наречених просто викрадають, так легше, бо з доброї волі рідко хто зважиться на таку долю – вічне животіння в гнилому болоті, без батька-мами і того, що було колись для тебе рідним.

Мирослад – його рідний дід? Хіба це не щастя? Хай у нього немає батька, рідної матінки, але у нього є такий дід!

12. Виняткова невинятковість

Тобі сімнадцять, і ти вже звикла до своєї винятковості. Бо отримала Перемінник у сім років і вже тому особлива. І ти починаєш вірити, що купа світів лежать не те що перед тобою, а в твоїх ногах – вибирай та керуй ними. І тоді спокуса вищості над іншими, винятковості потужно стукає в двері незміцнілого розуму. Як втриматися та не відчинити їй двері? Здається, безсмертні для цього придумали гарні ліки. Такі, що міцно ставлять на землю, даючи можливість зрозуміти насамперед себе.

Птаха була гарною ученицею. Їй доволі легко давалися всі науки та знання, які вона отримувала у Яровороті. Травництво мала у собі, замовлянь та відбивань заклять вчили Лада та Жива і не могли натішитися ученицею. Посолонь розповідав про устрій у світах, темних також, про силу, яка рухає тими світами, і яким чином опиратися, коли її спрямовують проти тебе. Учили її приборкувати стихії – і добрим словом, і добрими символами, складеними в небі з зір, хмар чи блискавиць. Учили подорожувати за допомогою варгана-ключа і грати на тому диво-інструменті. Бо він не просто вмів перенаправляти, він міг і рятувати заблудлі душі, відганяти зло. Уся нечисть боїться його диво-мелодії, і треба мати потужну силу, щоб їй протистояти.

А потім настав час навчитися переверництву. Це наче поставити крапку в процесі навчання. О, як вона прагнула цього навчитися! Це вмів робити кожен із посвячених безсмертних, однак найвищої віртуозності в цьому досягли майстри зі світу Білих Вурдалаків. Їх називали ще менестрелями. Бо тільки вони вирішували, який ти отримаєш захист-тотем. І без їхнього благословення наука-пізнання своєї єдності з Всесвітом не могла вважатися закінченою.

О, ця диво-наука! Вміння безболісно міняти людську подобу, переводячи її в політ птаха чи біг звіра, або навіть у краплю дощу, чи в маленьку золоту рибку в морі. Птаха несамовито прагнула тих занять, навіть марила ними. То їй снилося високе-високе небо та золоті крила, які вона отримує. Аякже! Найкраща учениця великого Вчителя Посолоня може мати тільки золоті крила і перевертатися лишень на жар-птаху. А щодо тварин, то часто їй снилася струнка лань, і все здавалося, що тільки така сутність може бути у жар-птахи… Так, тотем. Оберіг з боку Матері-Землі. І вона може отримати його тільки з рук Володаря Невридії – Мирослада. Знала, що в Невридії мешкають лишень смертні. І тільки в цьому світі смертні мають право навчати безсмертних, а ті, відповідно, мусять німо скорятися усім наказом не лишень Учителя-невра, а й кожного з його мешканців. Володарем світу неврів незмінно був Мирослад. Із чуток, які ходили Яроворотом, вона знала, що то не той самий чоловік, бо одних навчав білявий та синьоокий, інших – чорноокий і смаглявий. Видно, така традиція була в світі Білих Вурдалаків – називати усіх своїх Повелителів Миросладами.

Учитель Посолонь провів її до Східних воріт, сказавши, що варганом користуватися у світі Білих Вурдалаків заборонено. Відповідно, зайти-вийти у світ неврів можна тільки через ворота. І пересуватися, відповідно, тим світом дозволяється лишень природним шляхом, тобто на своїх двох. А в чужому світі треба коритися законам того світу, до якого втрапила. Тому Птаха має бути чемною і в усьому слухати у світі Білих Вурдалаків свого наставника. Учитель її чекатиме на тому боці. Можливо, ним стане і звичайний смертний, а якщо пощастить, то сам Мирослад. Найчастіше безсмертних навчав саме він. Це трошки насторожило юну Птаху та остудило її голову. Хе, звичайний смертний вчитиме її, не Повелитель? Ну-ну, ще побачимо, хто кого вчитиме. Свій варган вона залишила Посолоню.

Вони розпрощалися з Учителем Посолонем. Птаха стала на поріг Східних воріт, зробила крок вперед і… Не встигла й кліпнути, як перемістилася в інший світ. Довкола стояла мертва тиша. Жодних звуків. І весь простір заповнював густий та вологий туман. Посеред того туманного мороку ледве-ледве прозирала людська постать. Вона заговорила:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, ученице Птахо! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити тобі, пильнувати тебе. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть це дитя яроворотське, учіть його, напучуйте, не ображайте, більше давайте, аніж забираєте.

Птаха, як учив її Вчитель Посолонь, стала навколішки, піднявши вгору руки, долонями верх, а потім три рази низесенько, аж головою до землі, вклонилася. Останній раз – поцілувавши землю. Потім встала з колін, підійшла до найближчого дерева, на яке впало око і яке заледве проглядалося в тумані. То була берізка. Зняла з голови блакитну стрічку й почепила