Читати книгу - "Зозулята зими"

— Пропоную, Арсене, такий вихід. Усі роблять вигляд, що ми щойно увійшли до тебе. Мовчки поклали теку на стіл. А ти, замість того, аби з порогу послати нас далеко-далеко, спершу відкриєш її і продивишся. А потім ввічливо спитаєш, до чого тут «найкращий спеціаліст у нашому місті з найделікатніших справ»?

Кутики його вуст ледь помітно сіпаються. Не такі вже ми й незворушні. Звісно, піжон він ще той, але не дурень. Тож від такого, наче й хвалебного назвиська, не у захваті… А от не треба було зв’язуватися із місцевим ток-шоу, ведучому якого не дають спати примарні лаври столичних журналістів. От і пристало, мов реп’ях до собачого хвоста — «найкращий спеціаліст міста з найделікатніших справ». І друзі, і вороги в очі та поза очі грішать отакими підколками.

Веду далі:

— А пістолет я зараз передам Василеві. Визнаю, зброя краще себе почуває у досвідчених руках.

У Василя є що сказати з цього приводу. Але вистачає розуму поки промовчати. Якби ж то я мав хоча б примарну крихту вибору, точно попхався б до агентства «М.А.Г.» сам. Бо Василь завжди трохи ніяковіє перед Арсеном. Чоловік сам колись мріяв про роботу детектива, а не якогось там охоронця. Та не склалося… А тут ще й такі майже містичні чутки про шефа «М.А.Г.»-а містом снують. Що цікаво, не всі брехливі.

Одначе що б Василь там не думав про мене, а спину прикриє справно. Це у нього на рівні рефлексів. Тому проводжу рокіровку, скромно відступаючи подалі від столу. Пістолет демонстративно зникає в кишені Василевої куртки. Арсен дивиться на теку на столі з таким виразом, ніби раніше її тут не було. Потім переводить очі на мене. Ні, він не стане мірятися поглядами. Кілька секунд уважно розглядає тоненьку нитку шраму біля правого кутка мого рота. Схоже, це його трохи заспокоює. Навіть лівиця перестає мимоволі стискатися у кулак. І… ледь помітно проводить пальцями по персню з ограненим діамантом в декілька каратів. Мій давній шрам раптом ніби ошпарює окропом. Певно від згадки, як ота «прикраса» шматувала мою шкіру, а суперник злостиво посміхався. Шкідливо отак радіти болю супротивника, пильність втрачається — тоді він це збагнув швидко…

Ситуацію я вже загострив достатньо. Тож не сплачую тою ж монетою і не втуплююся в його перебите перенісся. Не відчуваю гордощів за останню нашу зустріч. Нема чим пишатися.

Дивно, але ситуацію Арсен не коментує, ні сьогоднішню, ні оту давню. Мовчки відкриває теку. Листає. Навмання витягає якийсь папірець. На мене раптом накочує несамовите бажання просто зручніше влаштуватися в фотелі для відвідувачів і на мить заплющити очі. Так і роблю, прокручуючи в голові: у клятого крісла паскудний недолік — миттю з нього не підвестися. Хоча… Навряд чи Арсен, як «спеціаліст по чортівні» (ще один крилатий вислів щодо діяльності Арсена, почутий від певного чоловіка, не схильного ні до містики, ні до істерик) стане так низько падати і бити лежачого, тобто сидячого. Арсен опиняється на ногах так стрімко, що рука Василя мимохіть сіпається, опинившись поруч із тією самою кишенею. Я ж ледь устигаю хитнути йому головою: усе за планом. Не втручайся!

— Якого дідька, Олеже?! Якого, питається?! До цього часу потай закоханий у ту фарбовану лярву і міркуєш як помститися?! Коли ж вирішив рятувати світ чи покінчити з собою особливим вишукано-дурним способом, то чого сюди припхався?! Його-он, невинного, — Арсен нервово тицяє пальцем з перснем у бік Василя, — на той світ за собою тягнеш! Сергій від імені Мстислава Маврикійовича звільнив вас кілька годин тому, чому ж ти досі вважаєш себе у грі? Га? Що, дивуєшся, звідки я знаю? Робота така — знати про все у цьому місті.

Я не підводжусь навіть тоді, коли він підступає ближче. Нависає наді мною мов скеля. Провокує. Бо за всіма правилами самозахисту, я мав би миттю підвестися та приготуватися до оборони. А я сиджу дурень дурнем. Не так це легко — стримуватися. Ніби й давно спорт закинув, а «правильно» реагувати на загрозу кортить ледь не на рівні рефлексів.

Так, Сергій нас звільнив. І дуже по-сучасному — есемескою. Я спересердя тільки чортихнувся, а Василь старанно намагався додзвонитися до Сергія чи ще когось там, щоб поговорити. Навіть поривався повернутися в офіс та все з’ясувати. Я даремно переконував його: «Нас і на поріг ніхто не пустить, бо…» Та де там! «Пустять! Мене впустять!» — верещав Василь. Впустили?! Авжеж. Навіть з лікарні спровадили, викинули на сніг, мов нікому не потрібних сліпих котенят. Ніхто нічого не пояснював. Порожня стандартна фраза охоронця: «Працедавець ваших послуг наразі не потребує». Ну і фіг з ним, з тим працедавцем, судячи з течки, яка муляла мені груди і тепер он муляє мізки Арсена, йому не довго на цьому світі залишилося. Ми ж з Василем навпаки хотіли як краще — попередити та хоча б спробувати усім гамузом виплутатися з цієї історії. Так ні, силою не те що любим, навіть ненависним не станеш…

Василя після цього всього, типу від шоку, наче заціпило. Він згідливо кивав на всі мої пропозиції. І лише перед дверима Арсенового офіса, крізь зуби процідив: «Ми з тобою зараз в однім запрязі». Ага, бляха, тільки ми не коні, Василю, навіть не собаки, ми — козли. Я стільки усього пережив, що вже мене той наче грізний вигляд Арсена не лякає, як і не дивує те, що «спец по чортівні» уже в курсі справи. Майже байдуже відповідаю:

— Що з тобою, Арсене? Ти ніби не хворий на наївність. А лярва, тобто дівчина, яка перед тобою і мною водночас вдавала святу невинність, а потім гайнула до «запакованого» татуся, давно в минулому. Як і молодість, тупість, розбиті пики. А знаєш… В отій ситуації з красунею-білявкою я більшим йолопом виглядав, аніж ти. Що, зрештою, за дитсадок: «пробачив — не пробачив»? Невже ти не порозумнішав? Хочеш мого пробачення? Будеш його на хліб мазати?!

Стоїть. Важко дихає. Але морда у мене поки що ціла. Тож можу продовжувати.

— Чи й справді думаєш, що цього разу вдасться відсидітися у нірці?! Кого ти купиш словами: «нічого не знаю, виконую доручення — отримую платню, іншим не