Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Щось тріснуло в садку напроти. Озирнувся й побачив солдата у касці, який перебігав між деревами. Богдан упав на сніг, потягнувшись за пістолетом, і тієї ж миті в саду голосно зацокотіли автомати.

— Тікайте! — крикнув у люк. — Я їх затримаю!

Розумів, що коли і він спробує втекти через каналізацію, ті, — що перебігають вулицю, встигнуть їх закидати гранатами. Узяв на мушку найближчого, котрий біг просто на нього, вистрелив. Ще один упав… Есесівці заховались під парканом.

— Злякалися, гади! — зрадів. Обережно підвівся на ліктях, аби самому спробувати відступити, та кулі підняли фонтанчики снігу майже перед очима, і чорні постаті знову почали наближатись до нього. Поклавши пістолет на ліву руку, стріляв у них, поки кінчились патрони. Підвівся і вдарив рукояткою першого… Потім задзвеніло у голові. Здалося, знов побачив небо в червоній заграві, — і темрява…

Карл Кремер поцілував пальці губернаторші й мовив патетично:

— В цей урочистий день я бажаю вам цвісти ще багато й багато років на радість усім поклонникам. А щоб ваші пальчики стали кращі, наша бідна фірма просить дозволу прикрасити їх цим скромним подарунком!

Огрядна повновида жінка років сорока, але з претензіями на моложавість, засяяла:

— Ви завжди щедрий на компліменти, гер Кремер, — сказала маніжно.

Карл Кремер удав на обличчі відчай.

— Як можете ви, фрау Ірмо, — мовив палко, — хоча б на мить поставити під сумнів мою щирість! Ви ж знаєте, я завжди кажу лише правду!

— Заспокойтесь, мій друже, — фрау Вайганг кокетливо доторкнулася його руки. — Боже мій, яка красива річ!

Перстень був дібраний з врахуванням смаків губернаторші: масивний, з великим, як крапля крові, рубіном. Фрау Ірма ледве насунула його на палець, показала чоловікові.

— Чудово, чи не так? — зажадала підтвердження. — Ви завжди знаєте, що мені подобається, гер Кремер.

Карл схилив голову. Не так вже й складно це знати. Та мовив з пошаною:

— Ваші вишукані смаки доводять мене інколи до відчаю, фрау Ірмо. Та я сподіваюсь і надалі робити все можливе, щоб їх задовольняти.

Карл Кремер знав, що чинив. Губернатор — групенфюрер СС Зігфрід фон Вайганг був вдруге одружений — з жінкою, значно молодшою за нього. Ця жінка крутила ним, як хотіла. У перший же вечір, коли Кремер з’явився в губернаторському будинку, молодий і елегантний комерсант привернув увагу фрау Ірми, а кілька компліментів остаточно довершили справу. Компліменти та подарунки скоро допомогли Карлові Кремеру стати мало не другом дому Зігфріда фон Вайганга. Перед ним запобігали навіть впливові чиновники, і сам шеф гестапо Отто Менцель привітно стискував руку при зустрічах.

Сьогодні день народження фрау Ірми. Свято, щоправда, зіпсоване вчорашньою диверсією на військових складах, хоча губернатор і наказав поширити офіційну версію, згідно з якою втрати на складах були зовсім мізерні — мовляв, згорів один барак та кілька тонн пального. Але всі знади про справжні розміри катастрофи, шепталися по кутках, передавали плітки про партизанську банду, котра нібито організувала наліт на склади. Дехто пророкував кінець кар’єри штандартенфюрера Менцеля — армійська контррозвідка неодмінно намагатиметься довести вину гестапо… Коли ж на свято з’явився сам Менцель, як завжди самовпевнений і нахабний, чаша ваги схилилась на його сторону — блискавкою розлетілася чутка про арешт крупної підпільної комуністичної організації, яка, власне, і здійснила диверсію.

Улучивши хвилину, коли Менцель залишився один, Карл Кремер підійшов до нього.

— Вас можна вітати з великим успіхом, штандартенфюрер. Кажуть, у нашому місті покінчено з комуністичним підпіллям.

— Не кажуть, а точно, — самовдоволено мовив той. — Ми поставили крапку на діяльності скомунізованих елементів. І ще, скажу вам по секрету… — присунувся до Кремера, і той зрозумів — Менцель хоче, аби цей, так би мовити, секрет якомога скоріше перестав бути таємницею, — ми затримали диверсанта, котрий намагався висадити склади.

“Намагався! — посміхнувся в душі Кремер. — А те, що досі горить, хіба ілюмінація?” Вголос же сказав:

— Невже? І хто ж він такий?

Карл думав, що це — чергова вигадка шефа гестапо. Та Менцель раптом похитнув його впевненість.

— Ми ще не з’ясували його особу, — пояснив. — Та це вже не така й складна справа. Хоча цей здоровань — зроду такого не бачив — поки що тримається, ми йому скоро язика розв’яжемо.

“Невже взяли Богдана?” — обірвалося серце у Карла. Розмовляв з гостями, жартував, щедро розсипав компліменти, а ця думка весь час точила мозок. Пославшись на мігрень, відкланявся. Півночі ходив по кімнаті. “Невже взяли Богдана?” Голова і справді боліла так, що можна було збожеволіти. Ледь дочекавшись ранку, поїхав до Фостяка. Той нічого не знав. З червоними очима, змарнілий, просидів до вечора в підсобному приміщенні магазину, наказавши нікого до себе не пускати. Надвечір зайшов Фостяк. Кремер лише подивився на нього і все зрозумів.

— Богдана взяли… — підтвердив його припущення Фостяк. — Гестапо провело арешти… Взяли товариша Ковача та кількох членів організації, які випускали листівки. Є суворий наказ: до з’ясування обставин — ніяких зустрічей.

“А як взяли Богдана?” — так і хочеться запитати, але язик став неслухняним. Фостяк наче почув німе запитання.

— Хтось помітив, як наші йшли під землю. Есесівці влаштували у цьому місці засідку. Богдан виліз перший. Помітивши солдатів, відкрив вогонь. Врятував товаришів — вони встигли відступити і вийшли в іншому районі міста.

“Ти завжди був таким, Богдане! Ніколи нічого не шкодував для товариша. Ризикуючи життям, витяг мене з полону. І тепер віддав життя за друзів. Та чому віддав? Невже не можна нічого зробити?..”

Але знав, гестапо не віддає своїх жертв.

Богдана допитував Харнак. Гауптштурмфюрер зумисне не сів за стіл, що мимоволі відразу ж надало б цій процедурі офіційного. характеру, а вмостився у кріслі, Поставивши поруч маленький столик з кофейником і чашками. Стефанишину запропонував місце навпроти, присунув до нього чашку з паруючою кавою і сказав люб’язно:

— Пригощайтесь.

Богдан не відмовився — коли ще доведеться пити каву? Він ковтнув ароматний напій і глянув гауптштурмфюреру у вічі. Такий початок гри викликав у Богдана посмішку — адже ж напевно знав, чим вона закінчиться, та відчував у собі силу витримати будь-яку гру, вірніше, будь-я, кий іспит, котрий випаде на його долю.

Стороння людина, зайшовши до кабінету Харнака, могла б подумати — хороші знайомі вирішили провести час за чашкою кави і мирно розмовляють.

— Якось незручно, — говорив Харнак привітно, — п’ємо разом каву, а я досі не знаю, що ви за людина…

Такий варіант допиту Харнак любив застосовувати до людей, як він висловлювався, з розм’якшеним мозком, до інтелігенції. Вважаючи лікарів, вчителів, вчених