Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Коли йшли сходами, Метью мовчав. Я не бачила, куди вони ведуть, і невдовзі збилася з ліку, намагаючись їх порахувати. І натомість зосередилася на тому, щоб втримати рівновагу на їхній слизькій вичовганій поверхні. Із країв мого плаття падали крижані бурульки, а в моєму широкому каптурі свистів вітер. Перед нами розчинилися міцні двері, прикрашені важкими смугами металу, які від бризок солоної морської води вкрилися іржею та ямками.

І знову сходи. Я стиснула губи, підняла спідниці й рушила далі.

Знову вояки. Коли ми наблизилися, вони притислися до стіни, щоб дати нам прохід. Метью трохи міцніше взяв мене за лікоть, але ці вояки запросто могли бути привидами, незважаючи на всю ту увагу, яку ми їм приділили.

Нарешті ми увійшли до кімнати, де цілий ліс колон підтримував склепінчасту стелю. Стіни були буквально всипані камінами, від яких ішло благословенне тепло. Я полегшено зітхнула і струсила свою накидку, розсіюючи навсібіч воду й лід. Хтось тихенько кашлянув, і я побачила чоловіка, який стояв перед одним із палаючих камінів. На ньому була червона мантія кардинала, і на вид йому було під тридцять — вік неймовірно молодий як для людини, котра піднялася так високо в ієрархії Католицької церкви.

— А, шевальє де Клермон! Чи зараз вас звуть якось інакше? Ви вже давно не були у Франції. Мабуть, ви перебрали ім’я Волсінгема разом із його посадою після того, як він потрапив до пекла, де йому й місце. — Англійська кардинала була бездоганною, хоча й говорив він із сильним французьким акцентом. — Ми, за наказом нашого володаря, очікували вас упродовж останніх трьох днів. Про жінку в наказі не йшлося.

Метью відпустив мою руку і вийшов наперед. Злегка вклонившись, він поцілував перстень на простягнутій руці церковника.

— Здрастуйте, ваше преосвященство. Я гадав, що ви у Римі — обираєте нашого нового папу. Можете уявити мій захват від того, що я вас тут зустрів. — Хоча захвату в голосі Метью й близько не чулося. Я з тривогою подумала: А що ми виграли, прибувши до Сен-Мішеля, а не до Сен-Мало, як планував Волтер?

— Наразі Франція потребує мене більше, аніж Ватикан. Оці недавні вбивства королів та королев — аж ніяк не богоугодна справа. — Очі кардинала погрозливо блиснули. — Єлизавета невдовзі переконається у цьому, коли зустрінеться з Ним.

— Я прибув сюди не в англійських справах, кардинале Жойоз. Це — моя дружина Діана. — Метью затиснув тонку срібну монету свого батька між своїм великим та середнім пальцями. — Я повертаюся додому.

— Так мені й сказали. Ваш батько надіслав ось це, щоб гарантувати безпечний проїзд. — Жойоз кинув Метью якийсь блискучий предмет, і той вправно впіймав його. — Філіп де Клермон забувається і поводиться так, наче він — король Франції.

— Моєму батьку не потрібна верховна влада, бо він сам є тим гострим мечем, який саджає королів на трон і скидає їх із нього, — тихо сказав Метью. І надів важкий золотий перстень на свій середній палець, укритий рукавичкою. У золотій оправі персня виднівся гравійований червоний камінь. Я анітрохи не сумнівалася, що позначка на ньому була такою ж самою, як і в мене на спині. — Ваші господарі знають, що якби не мій батько, то католицька справа у Франції була б безнадійно програна. І ви б зараз не стояли тут переді мною.

— Може, для всіх зацікавлених і дійсно було б краще, якби seіgneur був королем, зважаючи на те, що на троні зараз сидить протестант. Але це тема для нашої приватної розмови, — стомлено мовив кардинал. Він дав знак слузі, що стояв у напівтемряві біля дверей. — Відведіть дружину шевальє до її кімнати. Ми мусимо покинути вас, мадам. Ваш чоловік надто довго перебував серед єретиків. І йому треба чимало часу простояти на колінах на холодній кам’яній долівці, щоб пригадати, хто він насправді такий.

Напевне, на моєму обличчі відбився переляк від того, що мені доведеться залишитися одній у такому місці.

— Із тобою буде П’єр, — заспокоїв мене Метью і, нахилившись, поцілував мене. — Ми продовжимо подорож кіньми, коли спаде приплив.

І це було востаннє, коли я бачила перед собою Метью де Клермона як науковця і представника двадцять першого сторіччя. Чоловік, котрий, широко ступаючи, рушив до дверей, більше не був оксфордським викладачем, він був тепер володарем доби Ренесансу. Це проглядалося в його поставі, в лінії плечей, у його аурі стриманої сили та холодному погляді очей. Геміш мав рацію, коли казав, що Метью стане тут іншою людиною. Під гладенькою поверхнею Метью відбувалася глибока метаморфоза.

Десь високо угорі вдарили дзвони.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Дзвони взяли паузу перед завершальним ударом. Князь.

«Що ж іще відкриє мені ця подорож про цього надзвичайно складного чоловіка, за якого я вийшла заміж?» — подумалося мені.

— Не змушуватимемо Господа чекати, кардинале Жойоз, — різко кинув Метью. Жойоз слухняно рушив слідком за ним, наче острів Сен-Мішель належав не церкві, а родині де Клермонів.

Поруч П’єр стиха мовив, полегшено зітхнувши:

— Milord est lui-même (Мілорд став сам собою).

Так, але чи й досі він залишався моїм?

Може, Метью й був володарем, але стосовно того, хто був королем, сумніватися не доводилося.

Із кожним ударом кінських копит об замерзлу дорогу ознак сили та впливовості батька мого чоловіка ставало дедалі більше. Залежно від того як ми наближалися до Філіпа де Клермона, його син ставав все більш відстороненим і владним. Сполучення цих двох властивостей страшенно дратувало мене і вже встигло призвести до кількох сварок. Метью кожного разу вибачався за свою грубу поведінку, коли його темперамент остигав, а я, знаючи, який тягар на нього тисне, завжди пробачала його.

Коли ми вдало здолали сипучі піски довкола Сен-Мішеля під час відпливу, союзники де Клермонів запросили нас до міста Фужер, поселивши нас у вежі, зручно розміщеній на фортечному валу, звідки відкривався вид на французький сільський ландшафт. Через дві ночі на дорозі біля міста Божé нас зустріли піші вояки зі смолоскипами. На їхньому вбранні виднілася вже