Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Камінь посеред саду 📚 - Українською

Читати книгу - "Камінь посеред саду"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Камінь посеред саду" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 53
Перейти на сторінку:
Толика тієї ночі в нашій кімнаті не було, а Віта пішла до себе, коли я поставив на ватмані останній штрих.

— Тсс, — приклала пальця до вуст.

Вона поцілувала мене, потім я її. Потім ми кохалися — двічі за ніч. Віта виявилася класною дівчинкою в ліжку.

Я не знаю, де зараз Віта Глущук. Я нічого тоді не почував до неї. Ми лишилися добрими друзями, тепло попрощалися на пероні після випускного балу. Пригадую, Віта чмокнула мене в щоку, я помітив, як заволоклися легким туманом її зеленкуваті очі. Поруч зі мною стояла Магда і добродушно, трохи зверхньо посміхалася — Віта належала минулому, моєму минулому, Магді належало моє майбутнє. Поїзд з Вітою від'їжджає і від'їжджає, я довго дивлюся вслід. «Дурне теля — Віта», думаю я. Магда посміхається, їй належить моє майбутнє.

Я вертаюся до цієї миті, їй чогось таки не вистачає. Щось Магда мені сказала тоді, щось сказала, коли вже поїзд від'їхав…

— Вона зараз плакатиме, любчику, — сказала Магда. — Цілу дорогу плакатиме.

— Чому ти так вирішила? — поцікавився я.

Що відповіла Магда, я не зміг пригадати.

Правда, пригадую, як ми вийшли на пристанційний майдан і пили воду з сиропом.

Пригадую, як граційно відставивши пальчик, тримала Магда склянку. Як вона посміхалася до мене. І навіть те, що все-таки погляд її був трохи настороженим. Але мені пора вертатися. До тієї другої практики. До того, як я ніс ватман на завод, а поруч йшла Віта і щебетала, який я геніальний.

Можна розповідати і про це. І про цю тріумфальну дорогу. Про те, що я подумав десь уже перед самою прохідною, — Віта буде мені гарною дружиною.

27

Телефон озвався несподівано. Я кинувся до нього стрибком, наче звір на здобич. Цей дзвінок мав мене порятувати. Якщо він від Каті… Якщо… Лариса мала їй дати мій номер.

— Я слухаю…

— Це твій брат, — озвалася трубка.

— Брат? Мишко — ти?

— Це Яромир, — голос був тихим, не таким, як тоді, коли ми їхали у машині.

— Чого вам треба? — спитав я, навіть не намагаючись приховати глухого роздратування.

— Та от, вирішив подзвонити, — озвався той, хто називав себе Яромиром, після невеличкої паузи. — Чомусь мені здалося, що тобі зле, дуже зле, мій брате.

— Ідіть до біса, — сказав я. — Навіщо я вам потрібен? Як ви мене знайшли?

— Як знайшов, то вже інша річ. Але мені прикро за тебе і за себе, — він промовляв розміреним голосом. — Прикро, бо… Та тобі цього не зрозуміти. Ти не був у шкурі людини, від якої колись відмовилися. Яка раптом відкрила, що вона може бути ліпшим сином, НІЖ ТОЙ, ІНШИЙ, кого любили, ростили і голубили. Яка все життя боролася, щоб чогось у цьому світі досягти, і таки досягла. Більшого, незмірно більшого, ніж ТОЙ, ІНШИЙ. А ТИ… Ти боровся, мій брате? Я тебе питаю… Як ти жив? Чиїм життям? Ти здатен відповісти?

— Я жив, як умів, — відповів я. — Але, як би не жив, це не означає, що мене треба переслідувати.

— Може, прийти до тебе?

— Навіщо?

Доки він збирався з думками чи чомусь там замовк, я поклав трубку. Невже я боявся візиту цього дивного чоловіка? Дивного? А може, небезпечного? Чого він хоче насправді? Чим дорікає? Щось у його словах таки… Ні, краще про це не думати.

«Може він ще зателефонує?» — подумав я. Але телефон так і не озвався.

…Ось він, аркуш ватману, який я зберіг з тієї практики. Який скрізь возив за собою. Можна його порвати, але навіщо… Розрахунок і так зроблено.

Я поставив ватман до стіни і пішов на кухню. Відчинив холодильника, узяв недопиту пляшку і налив собі повну склянку горілки. Випив залпом, закашлявся. Коли сльози пройшли, побачив у напіввідчинених дверцятах холодильника на поличці маленьку пляшечку. Дістав її, відкрутив кришку і висипав до рота всі десять чи скільки там білих таблеток. Я ковтав і давився, таблетки були гіркі, тож мусив випити ще одну склянку пекучої безбарвної рідини. Правда, склянка вийшла неповною, довелося доливати банальної зеленки з тої ж аптечки у холодильнику.

Дзенькіт скла й різкий біль у пальцях привів мене до тями. Я стояв біля розбитого вікна. Вітер трохи остудив моє розпашіле лице, і я згадав, що вже приречений. Я стояв коло розбитого вікна, пальці поранені од удару в скло все більше червоніли. Знову дивився на порожню вулицю. У голові дедалі більше туманилося. Розпливалися дерева, будинок навпроти. І раптом я побачив, що коло того будинку хтось з'явився. Хтось ішов нашою вулицею. Я струсонув головою і побачив, що це жінка. На якусь мить мені здалося — щось знайоме є в поставі цієї жінки, яка пройшла якраз під ліхтарем. Ка… Катя… Невже Катя?..

— Катю! — крикнув я щосили.

Коли я закричав, то подався вперед. Обличчя торкнулося розбитого скла. Тоненька цівка стала збігати підборіддям.

І все ж я помітив — жінка на протилежному боці вулиці спинилася. Вона стояла і дивилася на наш будинок.

Наче підштовхнутий кимось, не тямлячи себе, я кинувся до дверей. Уже на сходах згадав, що я геть закривавлений, але не став спинятися. Я біг, ударявся об поручні на схо¬дах, об стіни, але біг таки далі. Єдина думка свердлила мій мозок: «Хоч би вона не пішла. Хоч би вона не пішла…»

Унизу мусив спинитися і вдихнути свіжого повітря. Я хапнув його, мов риба, вкинута до порожньої ванни, задихнувся, поборов опір холодного повітряного потоку, і пішов доріжкою, потім повернув через клумбу навпростець.

Щоб не впасти, я вчепився за ріг нашого будинку. Шалено калатало серце. Я мусив знову трохи передихнути.

Тримаючись за стіну, рушив далі, я вже мусив йти, мусив знову бігти, мені було куди бігти. Тільки б вона не… не… так, була…

Коли я вибіг, а точніше, вийшов, хитаючись, на вулицю, жінка все ще стояла там, на пішому боці, трохи збоку від ліхтаря.

Я перейшов якось через вулицю, але зачепився об зависокий бордюр і впав на край тротуару. Упав доволі вдало — боляче вдарився лівим плечем, тому голова постраждала менше. Я побачив над собою вогні, обриси якогось дерева. Потім уже власну, піднесену до очей закривавлену руку. І далі… далі жіноче обличчя.

— Боже мій! — скрикнула ця незнайома мені жінка. — Боже мій!.. Що з вами?

Це була не Катя. Обличчя вона мала кругловиде, а втім, воно розпливалося з кожною секундою чимраз більше.

— Н-не…

Я хотів сказати: «Не бійтеся», але в мене нічого не вийшло. Коли спробував підвестися, жіноче обличчя зникло. А

1 ... 37 38 39 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Камінь посеред саду"