Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

Від її нерухомого погляду йому ставало терпко, він зводився й починав поволі вилазити з барлогу, стережучи біль у нозі.

Тоді, за кілька днів, поснідавши, обоє з годину чи дві, наслухаючи, блукали в вогкому калиннику над Хрещатим Яром або ж умощалися в густому чагарнику й дивились на засіки по той бік яру. Оленка пошепки розповідала йому й про славутицького князя Добрія, який не виправдував свого ймення, й про інших городян, і про сам город Славутич, і про своє село Берестове по сей бік Хрещатого Яру, хоч звідси його й не видно було, й про Клов, і Висьгородець, а Боримисл мовчки слухав і думав про той день, коли буде змушений сказати дівці: «Я йду вже…»

Й він таки діждався, хоч як відкладав з ранку до ранку й з вечора до вечора, та мусив таки сказати їй те гірке й для неї, й для себе слово. Оленка вже вдруге ходила ловити острів і поверталася тільки сіріло, тоді бігла до діда Годія, щоб насмажив. Сього разу вона впіймала двох добрих клевенів із жовтими плавцями — насилу витягла й спершу забігла на пасіку. Коли ж прийшла до барлогу, все було так, як і перед сим. Та дивний неспокій туманив очі дівці. Вона силувано всміхнулася на один бік, завжди всміхалась одним кутиком губів, а другий лишався в журі, й сказала:

— Думала, що тебе нема…

Він одвернув погляд, і запала мовчанка, й Боримисл поклав собі озватися лише тоді, коли над яром або Дібровою протуркоче горлиця. Якщо ж ні, то скаже взавтра.

Горлиця протуркотіла, й їй одразу відповіла інша. Боримисл аж сіпнувся з несподіванки й задер голову. На сухій гілці старого береста сидів горлич і, надимаючи зоб, кликав подругу. Оленка теж глянула вгору, тоді на Боримисла, й хлопак видихнув:

— Ось вже піду…

Вона зів'яла, похилилася головою на коліна. Тепер горлич кликав горлицю а її туркіт відкочувався й глухнув далі й далі в Діброві за Хрещатим Яром.

— Я впіймала сього дні аж двох клевенів, — сказала Оленка, не підводячи голови. — Я знала, що ти сьогодні йтимеш.

Боримисл устав і заходився шукати в барлозі нишком змайстрованого ціпка. Оленка побачила й знову всміхнулась одним кутиком вуст.

— Між — як горлич. Його до гілки не припнеш…

Хлопак обернувся до неї. Оленка мовчки загортала рибу в загодя припасені лопухи. Він пошкандибав у яр, і дівка мовчки пішла за ним, і так вони й ішли, не криючись од сонця й од людей, уперше за всі дні. По той бік Хрещатика здіймалася гора, висока й кругла, мов зелена паляниця, й Боримисл пристояв, задивившись на високий гострозубий палісад. Звідси видно було тільки одну стріху, гребінчасту околотяну стріху, решта ховалася за палісадом.

— Хором Добрія-князя, — сам собі мовив Боримисл; Оленка не відповіла, бо такі буденні й чужі слова викликали тільки щем у повіках.

Річку Хрещатик вони переступили майже біля самого витоку, зійшли вниз і понад берегом Почайни взялися далі. В березі вештались кийляни та рибалки, вони підводились і довго проводжали поглядом незнайомого хлопака, що йшов мокрою смужкою береговини й підпирався на ваговитий ціпок. Дівку знали всі, й Оленка ступала, ні на кого не дивлячись, мов через пустку. Те, що мало статися, станеться ввечері, ба навіть завтра чи й позавтра, й вона давно привчила себе до сієї думки. А зараз бодай до Висьгородця, що виднівся на кручі гін за сто, Боримисл буде з нею, й вона благала всіх відомих їй кумирів, добрих і злих, щоб ті гони якнайдовше не кінчались.

Та зрештою й оболонь лишилася позаду, й кручена стежка між озер та болітець привела їх під кручі Висьгородця. Поміст у березі аж кишів людом. Городецькі жінки та жони міняли на гривні й сікунці заморські товари руського гостя Сновиди Янича, який щойно повернувся з Керкенітіди в Турицькій землі та з Істрії в гирлі Дунаю.

Боримислові пощастило. Сновида Янич уже лаштувався далі, його челядники в'язали клунки до насадів, і коли хлопак розпитав, куди гості пливуть, одразу став проситися на ладдю. Гість виважив його досвідченим оком і сказав:

— Сідай у третє весло. Ногу маєш хору, зате руки добрі. — Боримисл намірився лізти, та той застеріг його: — Не в човен, у другу ладдю сідай!

Оленка трималася йому рукава, й Боримисл сказав:

— Приїду по тя. Яко жупан і між приїду. Жди.

Й сів за весло чорного просмоленого насаду. На носі в ладді здіймалась дерев'яна голова пащекуватого нествора, й Оленка дивилася в ту пащеку. Дівка була бліда й ледь помітно всміхалась одним кутиком губів, і Боримисл відав, що вона не вірить ні в його жупанство, ні в повернення. Він боявсь, аби Оленка не заплакала, бо не знайшовся б на силі встояти її сльозам, але ж і їхати мусив, і тепер сторожко пильнував кожного поруху її рук, очей і губів. А вона дивилась і дивилась у пащу зубатій потворі з дерев'яними крильми, мовби не набачилася подібних ладь і човнів і біля Славутича-города, й під кручами Берестового. Й лише коли Сновида Янич одіпхнув судно й ускочив за насад, а течія понесла ладдю вниз, Оленка ніби прокинулася. Вона бігла берегом услід купецькій валці доти, поки човни та ладді зникли за островом.

І хлопак теж дивився на неї, руки в нього тряслись, і весло не трапляло розмір, то стукаючись об сусідні весла, то здіймаючи вгору віяло бризок. Сновида Янич лукаво посміхався, та до часу мовчав. Сей одрок припав йому, й весло лягатиме в міру з іншими веслами, щойно випливуть на стрижень.

Решту дня й увесь наступний пливли до жовтоводого Ірпеня, в якому, казали, нереститься той-таки остер, і клевень, і стерлядь, по тому ще три дні греблися до Прип'яті та Ужу, який навіть гирло своє в очеретах ісховав, ще два дні, напнувши в спромогу вітрила, прямували до того місця, де в Уж упадав Норин. Далі пливти довелося супроти вітрові, на самих веслах, і городу Іскорості дістались лише в обіди восьмого дні.

Та з'ява