Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » До ніг твоїх я небо простелю… 📚 - Українською

Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

461
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "До ніг твоїх я небо простелю…" автора Наталія Дурунда. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 63
Перейти на сторінку:

— Для зосередження в тебе є робочий кабінет, — не подумавши, кинула у відповідь.

Одним блискавичним рухом Марат опинився біля дружини. Навіть незчулася, як легеньке платтячко злетіло з її тіла. Миттю відчула, що опинилася у міцних обіймах чоловіка.

— Коханий, благаю, — перелякано змолилася. — Сьогодні не можна. Мені вже не двадцять, що як…

— Що-о? — розсміявся Марат. — Радосте моя, тобі тридцять п’ять, а не триста п’ятдесят років. Деякі жінки у твоєму віці первістка народжують. Я, особисто, лише дякуватиму Всевишньому, якщо він подарує мені дитинку. Чи ти… — хитро примружив очі, — у мені сумніваєшся?

— О-о ні, знову знущаєшся, — безпомічно опустила руки. — Ти ж розумієш, що я маю на увазі.

— Мені байдуже, що ти там собі думаєш, коли вже опинилася в моїх руках, — упевнено відповів.

Очі його заграли хитрим вогнем.

— Ще трохи посперечайся і до самого світанку не відчуватимеш сили тяжіння. Літатимеш у невагомості, як у першу шлюбну ніч, — притис до себе й пристрасно поцілував дружину.

Від дотику коханих губ вона одразу розслабилася і вже не сперечалася…

То ж сьогодні іменинниця була в не менш розкішному дорогому вбранні, але значно скромнішому на вигляд.

Мирон, як галантний кавалер, однією рукою ніжно тримав молоду матусю за талію і кружляв її у швидкому танці.

«Якби не син — я б приревнував, — подумки усміхнувся Рахімов. — Боже, який він уже дорослий…»

Справді, Мирону минув двадцять один рік. Він уже встиг закінчити музичну академію. Його гра на скрипці вражала навіть досвідчених музикантів. Старенький 87-річний Турганов ледь тримався на ногах, але відвідував кожний концерт онука. Щоразу утирав засльозені очі, коли зворушений зал вибухав оплесками. Неймовірно гордився молодим скрипалем.

— Тепер мій інструмент у достойних руках, — казав.

Торік приїжджала Ольга Степанова і возила Мирона на прослуховування в Англію. Талановитий юнак неабияк сподобався її колегам. Його запросили грати у відомому Лондонському оркестрі.

То ж за кілька тижнів один син уже поїде з отчого дому. Від цього Маратові було й радісно, й сумно водночас.

Поряд витанцьовували тринадцятирічний Тимур і десятирічна Міра.

Дівчинка, була схожа на Лію. Тільки смолисте волосся і чорні, мов дві тернини очі нагадували про таджицьке коріння. Вона — татове сонечко, улюблениця. Ще й досі, за звичкою, з розбігу зависає у батька на шиї, коли той повертається додому.

— У тебе вже ноги по землі тягнуться, — жартував, не взмозі відчепити від себе доньку.

— Ти ж казав, що носитимеш її на руках, поки не вийде заміж і цього не робитиме чоловік, — весело нагадувала Лія. — Тому не жалійся.

— Я анітрішечки не шкодую про свої слова, — обіймав Міру. — Моє щастя, моя радість, моя квіточка…

Марина Митрофанівна, якій недавно виповнилося шістдесят сім років, досі опікувалася дівчинкою. Вона з дитинства привила їй любов до балету. Вечорами читала казки про принцес-балерин. Якось попросила дозволу відвести Мірочку на дитячу виставу у драматичний театр.

Дівчинці настільки сподобалося, що довелося віддати її у балетну школу. Зараз мала на пуантах бігає краще, як босоніж. У душі мріє стати примою балету. Можливо, так і буде, оскільки, за оцінками викладачів, усі задатки для цього є. Вона наполеглива, працьовита, цілеспрямована й головне — талановита.

Няня Дубровська завжди була поряд. Вона вже стала повноправним членом сім’ї.

Тимур чим далі, тим більше ставав схожим на Ілону Володіну, як зовні, так і за характером. Досі Марат не надавав цьому особливого значення. Але останнім часом все частіше став помічати конфлікти між ним з Аланом. Він не розбирався, хто винен, тримав у суворих руках і карав обох. Адже вони — його майбутнє. Саме їм належить продовжити сімейну справу. Тому любов і порозуміння між братами було конче необхідно виховувати змалечку. Та інколи батькові здавалося, що Тимур намагається вийти сухим з води, скинути вину на брата. Натомість Алан міг змовчати і не виправдовуватися навіть, коли його вини у скоєному не було.

Дванадцятирічного Алана Рахімов розумів, як нікого. У ньому бачив себе в дитинстві. Зовні хлопець ніби випав йому з ока. Ну просто Марат в мініатюрі. Впертий, трохи зверхній, непокірний, але справедливий, трудолюбивий, запальний, відвертий.

Одного разу за вечерею по-бунтарськи відреагував на батькове зауваження. На знак протесту просто встав із-за столу і покинув кімнату.

Розгніваний Марат ледве стримався.

— Я не хочу його бачити за цим столом ні завтра вранці, ні ввечері, — крізь зуби процідив Лії.

Це означало, що їсти йому заборонено. Проте милосердна мама попросила віднести вечерю синові у кімнату. Хто ж знав, що батько захоче відвідати хлопця.

Без попередження різко відчинив двері кімнати й увійшов усередину. На ліжку, обнявши ноги руками, сидів Алан і дивився у вікно. Поряд — таця з їжею, до якої навіть не торкнувся.

— Чому не вечеряєш? — перевів погляд з підноса на хлопця.

— Ти ж заборонив, — не повертаючи голови, відповів. — Я й не снідав, поки не дозволиш.

Марат присів на ліжко біля сина.

— Як думаєш, на що це схоже? — показав свою праву руку на якій ледь помітно було видно шрам.

— Якась травма, — придивився Алан.

— Точно, — криво усміхнувся Рахімов. — У твоєму віці я не послухав діда. Щоб захистити місце для суворого покарання — мимоволі підставив руку. На тому місці все зажило, а от на руці… Залишилось нагадування про те, що старших треба не просто слухати, а й поважати. Я суворий, знаю. Проте ще жодного разу не підняв на своїх дітей руку. Чим же я тоді заслужив таку зневагу з твого боку?

Алан опустив голову.

— Пробач, тату, — по дорослому відповів. — Правду кажучи, ще коли піднімався сюди — вже жалкував про скоєне. Однак… Не хотів осоромитися перед усіма за столом і повернутися. Нехай би вже ти мене покарав. Знаю, що заслужив.

Марат легенько узяв сина за

1 ... 37 38 39 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До ніг твоїх я небо простелю…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До ніг твоїх я небо простелю…"