Читати книгу - "Крадій"

— Ти був слабкий — слабкий старий чоловік у чужій країні. Я міг виграти... Я знав, що міг виграти.

— Дім Ігор просив тебе кинути мені виклик?

Він не відповів.

— Дім Ігор пропонував тобі допомогу?

Нема відповіді.

— Які тобі здали карти, коли ти мене шукав?

Нема відповіді.

Ремі посміхнувся, схиливши голову набік:

— Шлях сюди був дуже довгим, Абгіку Лі. Я мандрував довго, де тільки не побував, поки не збагнув, яким чином можу тебе перемогти. Ти налякав мене, змусив боятися, зосередитися на хованні, на тому, що ти мене шукаєш. Надто довго я не міг згадати, що незабаром мисливцем стану я, а я, Абгіку, хороший мисливець. Я надто довго грав, щоб не бути хорошим мисливцем, не смій мене недооцінювати. Чому ти кинув мені виклик на цю гру?

— Я знав, що міг виграти.

— Чому саме мені?

— Ти махлював! — скрик — раптовий, різкий і пронизливий — здійнявся, коли Абгік схопився, все його тіло трусилося від люті. — Ти махлював — арбітри мали відібрати твою душу, твоє тіло — ти махлював!

— Ні. Я в рамках правил цієї гри.

— Не цієї, не цієї, — ричав другий. — Не цієї гри. Раніше!

— Раніше?

— Коли ми грали в карти, ти махлював!

Ми разом з Ремі намагаємося зрозуміти це звинувачення, знайти причину цієї люті. То річ у... картах? То це гра в покер, карти на столі змусили Абгіка лютувати, як лев? Ми думаємо, що так, і ми здивовані.

— То був покер, — видихнув Ремі. Потім, ближче до справи: — Я не махлював.

— То була моя гра! Я перемагав. Моя гра, але ти махлював.

Гарчання, скрегіт зубів, шумно втягнуте повітря — Абгік готовий луснути від нього, тримає в собі величезний тиск.

— Я не махлював.

— Махлював!

— Мені пощастило! То було везіння, вдалий розклад, от і все!

— Не буває ніякого везіння! — Абгік випустив свій голос назовні; скинув зі стола графин, осколки розлетілися по підлозі, вода обприскала білі шовки, що висіли навколо. Він копнув ногою своє стародавнє лаковане крісло, бив кулаками по своїх грудях і знов, і знов ревів:

— Не буває везіння!

Ремі чекав.

Ми чекали.

Запанувала тиша.

Мовчання, що складалося з повільного, вимушеного дихання, з вирячених очей, з напружених вен.

Ми чекали.

Мовчання.

Ремі сказав:

— Що тобі запропонував Дім Ігор?

Мовчання.

— Що тобі пообіцяли? Кращі фігури? Перевагу на твою користь? Вказівки на слабших гравців? Що вони отримують з мого програшу?

Мовчання та повільне дихання Абгіка.

— Я поверну тобі твоє життя, — пробурмотів Ремі. — Клянуся, я відмовлюся від призу, але спочатку дай мені відповідь.

Дихання Абгіка сповільнювалося. Він простягнув руку до свого крісла, побачив, що воно зламане та перекинуте. Він сповз спиною вздовж краю стола, наче не в змозі вхопитися за нього, і зрештою впав на підлогу. Там він сидів, розкинувши ноги, витріщившись у ніщо, дихання прискорене та поверхневе, а не те важке, що він мав раніше.

Ремі присів перед ним.

— Розкажи мені. Дай мені допомогти тобі.

Абгік повільно підвів погляд. Він наче побачив, немов уперше, не свого ворога, не свого переможця, що теж дивився на нього, навіть не іншого гравця, а радше він дивився, розглядав риси обличчя Ремі: шрами та поранення, сліди великих труднощів, що сонце викарбувало на його шкірі, недавно закипілу кров, синці, що ще не зовсім загоїлися, втомлені очі, що надто довго мружилися проти яскравого, спекотного дня та лише з острахом заплющувалися на довгу, наповнену стогоном ніч. Усе це він побачив і, схоже, вперше побачив людину; на мить його губи розкрилися, неначе він мав заговорити, але потім щось ворухнулося серед завіс позаду Ремі, за його спиною, і губи Абгіка знов зімкнулися.

Що то було?

Ми повертаємося, щоб подивитися (Ремі — ні), і нам здається, що ми бачимо фігуру, яка йде геть, зникає серед шовків, з яких з'являлася. Ми переслідуємо її, але білість спить нас, і ми не можемо знайти її тут. Поки що не можемо... Поки що.

Потім Абгік каже:

— Ні, —каже він знов, і його голос стає більш впевненим: — Ні.

Ремі випростовується та хитає головою.

— Я даю тобі цей шанс, — каже він.

— Ні.

— Якщо ти не відповіси, я отримаю твоє життя.

— Я... не відповідатиму.