Читати книгу - "Заборонені чари"

З появою „ниток“ портал став готовий до повноцінної роботи. Проте Маріка вже не раділа. Зненацька її пройняла жахом думка, що, можливо, вона сама виказала себе тим загадковим впливовим людям, коли експериментувала з дивними, за її власним визначенням, „нитками“ порталу Конора МакКоя. Таких ниток Маріка нарахувала близько двох сотень, їхня дивність полягала в тому, що інші портали Конорів не знали про їх існування. Між усіма порталами „сім’ї“ реґулярно відбувався обмін інформацією про „нитки“, але давній портал Конора-пращура, справно сповіщаючи про себе, водночас уперто мовчав про наявність дивних „ниток“. Складалося враження, ніби він належить одразу до двох „сімей“ порталів, що з якихось незрозумілих причин не можуть об’єднатися в одну „сім’ю“.

Маріка дійшла цілком лоґічного висновку, що дивні „нитки“ належать порталам тутешніх родичів Конора МакКоя. Часом вона смикала їх у сподіванні одержати відповідь, але марно. Тут чари вмерли, і ніхто не почув її виклику… А може, хтось почув — та не той, хто треба. І тепер нею зацікавилися.

Хоча, з іншого боку, Кейт з’явився лише рік тому за тутешнім часом, а Маріка вже давно припинила експерименти з дивними „нитками“. Проте в будь-якому разі факт залишається фактом: до її таємниці долучилися сторонні люди. І, судячи з Кейтової поведінки, від цих людей не варто чекати нічого доброго. Отже, треба щось робити — і то негайно…

Маріка взяла з сусідньої шафи туфлі, взула їх, насамкінець загасила лампу в торшері й увійшла під золоту арку порталу. А наступної миті опинилась у своєму кабінеті в Мишковарі.

Закривши портал в Алісиній спальні, а цей залишивши відкритим, Маріка підступила до вікна, розсунула штори й жадібно припала оком до щілини між віконницями.

Зовні був ясний сонячний день, і з пагорба, на якому стояв замок, було видно всю мишковицьку бухту, що аж рясніла вітрилами різних кораблів — від маленьких рибальських човнів до величних красенів-фреґатів. У порту й на вулицях міста панувала звична метушня. Попри кризу верховної влади в Імперії, життя йшло своїм звичним трибом. Мишковитяни були люди практичні, вони стежили за розвитком подій довкола корони, тримали носа за вітром, а вуха нашорошеними, але зовсім не збиралися через князівські чвари втрачати свій заробіток.

Маріка насилу відірвалася від вікна й щільніше причинила віконниці. За чотири тамтешні місяці вона так скучила за рідним містом, за теплими й лагідними водами Ібрійського моря, за солоним, трохи гіркуватим морським повітрям, за нічним небом зі звичними візерунками сузір’їв, за знайомими та незнайомими їй людьми, яких об’єднувало одне, найголовніше — всі вони були її співвітчизниками.

Зітхнувши, Маріка поправила штори й уважно прислухалася. Хоча на час її з братом відсутності доступ до їхніх покоїв було заборонено для всіх, включно з особистою прислугою, зайва обережність не зашкодить.

Переконавшись, що поблизу нікого немає, Маріка сміливо запалила маґічний світильник і підійшла до крісла, на сидінні якого лежали шовкові нижні спідниці, а на спинці висіла синя оксамитова сукня — хоч і ошатна, але простенька, щоб її можна було надягти без сторонньої допомоги.

Розстебнувши халат, Маріка досадливо поморщилася.

„От роззява, забула про ліфчик!“ — вилаяла вона себе. Подумала була сходити до ґардеробної, та потім махнула на це рукою. — „А, пусте! Обійдуся.“

Знявши халат, Маріка стала надягати нижні спідниці. Щоразу, збираючись на зустріч з братом, вона обов’язково перевдягалася в тутешнє вбрання — і коли Стен по дорозі до Цервениграда зупинявся в знайомих Конорів, і згодом, коли місцем їх побачень став дім Арпада Савича. А зустрічатись у Мишковарі обоє визнали ризикованим — чи, радше, незручним. Адже тоді вони б мусили повсякчас бути насторожі, аби, чого доброго, не привернути увагу когось із надміру пильних слуг, і це псувало б їм задоволення від спілкування.

„Тепер усе буде простіше,“ — думала Маріка. — „Тепер Стен зможе приходити в Норвік. Познайомлю його з Алісою… На жаль, з батьком він ще не готовий зустрітися. Але згодом зустрінеться обов’язково. Вони мають порозумітися заради мене. Просто мусять…“

Її погляд упав на книжку, що лежала посеред письмового столу. Це були „Неймовірні пригоди домула Теодора Іліана Садовану, хороброго та шляхетного лицаря з Чевіли“ — найкращий роман відомого ібрійського письменника Джеордже Кокора. Маріка вже вдруге забувала взяти його з собою до Норвіка. Не для себе — для Аліси, яка останні три місяці займалася вивченням ібрійської мови.

„Сьогодні точно візьму,“ — вирішила Маріка. — „А навіть якщо забуду, то в будь-який час зайду знову. Тепер це не проблема.“

Закінчивши зі спідницями, вона взяла сукню, підійшла до дзеркала, неквапно вдяглася і ще раз старанно розчесала своє волосся, вирішивши залишити його розпущеним, бо вкладати навіть у простеньку зачіску було довгою справою. Потім відступила на двійко кроків і кілька хвилин розглядала своє відображення.

За ці місяці Маріка скучила не лише за рідним містом, а й за своїм звичним вбранням і перед кожною зустріччю з братом не могла втриматися від спокуси помилуватись на себе в дзеркалі. Щоправда, останнім часом вона почала цінувати й тамтешню моду: переглядаючи журнали, тематичні телепередачі, іноді вибираючись разом за Алісою до Единбурґа на презентації нових колекцій „haute couture“, Маріка стала краще розумітись на ній і навчилася вдягатись не просто красиво, а елеґантно. Місяць тому Аліса подарувала їй просто запаморочливу сукню від майстрів модельного дому Версаче, і Маріка не змогла відмовитися від такого подарунка, хоча мала велику підозру, що насправді цю надзвичайно дорогу річ купив для неї Кейт, проте не наважився запропонувати її від свого імені.

А от штани, які так полюбляла носити кузина, Маріка й далі катеґорично не сприймала. Вона погоджувалася, що цей одяг пасує Алісі, але водночас була переконана, що на ній самій штани виглядали б так само недоречно, як спідниця на чоловікові. Нехай навіть шотландська спідниця.

Згадавши дивакуватого дворецького Браєна з його клановим кілтом, Маріка посміхнулась і підійшла до порталу. Їй