Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Звідси вони подзвонили баронові. А зараз я мушу вас залишити. Пан барон передає зі мною ось цю суму, — він пестливо торкнувся пучками конверта, що лежав на столі. — А тут мазь для набряків і подряпин. На кожній пляшечці є інформація щодо призначення й дозування ліків. Багато чого вдалося відшукати в домашній аптечці, що було доречним, якщо зважити на незручний час. Зараз п’ята ранку. До побачення. Я приїду перед обідом, коли ви відіспитеся.

Доктор Ланцманн заплющив свої мудрі очі. Анвальдт також стулив спухлі повіки. Він не міг заснути, заважали розпашілі від денної спеки стіни. Зробивши декілька рухів, скотився з ліжка на брудний килим. Просуваючись навколішки, досягнув підвіконня, розсунув важкі заслони й відчинив вікно. Тоді знову впав на коліна й повільно повернувся до ліжка. Вклався на ковдрі й витирав піт лляною хусткою, оминаючи набряки, вулкани болю. Щойно заплющував очі, до кімнати залітали хмари шершнів, але варто було зачинити під них вікно, мури кам’яниці пригнічували його своїм гарячим подихом, а зі шпарин виповзали таргани. Деякі з них скидалися на скорпіонів. Одним словом, він не міг заснути при зачиненому вікні і не міг спати з відкритими очима.

Бреслау, четвер 12 липня 1934 року. Восьма година ранку

Ранок приніс незначну прохолоду. Він заснув на дві години. Прокинувшись, побачив чотирьох людей, що сиділи біля ліжка. Барон тихо розмовляв з доктором Ланцманном. Зауваживши, що недужий прокинувся, він кивнув двом санітарам, що стояли біля стіни. Ті схопили поліцейського попід пахви й понесли до кухні, де посадовили у великій балії з літньою водою. Один обмивав губкою зболіле Анвальдтове тіло, другий бритвою зголював темну щетину. За кілька хвилин він знову лежав у ліжку, на чистому накрохмаленому простирадлі, а доктор Ланцманн змащував його зранене тіло своїми мазями й бальзамами. Барон терпляче чекав, доки лікар скінчить. Анвальдт розповідав десь із півгодини. Замовкав і затинався, насилу добираючи слова. Барон слухав удавано байдуже. Раптом поліцейський урвав розповідь і заснув. Йому снилися засніжені вершини, заледенілі простори, морозні повіви Арктики: вітер дмухав, висушуючи шкіру, — звідки цей холод, звідки вітер? Розплющив очі її побачив у призахідньому світлі якогось хлопчину, що обвіював його складеною газетою.

— Ти хто такий? — він важко ворухнув забинтованою щелепою.

— Гельмут Штайнер, я кухарчук пана барона. Мені доручили доглядати вас, доки завтра не прийде доктор Ланцманн.

— Котра година?

— Сьома вечора.

Анвальдт спробував пройтися по кімнаті. Він важко спирався на спухлу п’яту. Помітив на стільці вичищений і старанно випрасуваний бежевий костюм. Швидко одяг кальсони й пошукав цигарки.

— Йди до ресторану на розі й принеси мені свинячу голяшку з капустою й пиво. І цигарок купи, — Анвальдт роздратовано помітив, що в Гестапо у нього вкрали портсигар і годинник. Доки хлопця не було, він умився над кухонною раковиною й утомлений сів біля столу, намагаючись не дивитися в дзеркало. Незабаром перед ним стояла паруюча тарілка. Жирна свиняча голяшка з порцією молодої капусти. Він поглинув усе за кільканадцять хвилин. Глянув на опуклу пляшку пива Кіпке. По запітнілій шийці спливали краплинки води, на пляшці була фаянсова кришка з нікельованою закруткою. Анвальдт пригадав собі обітницю цілковитого утримання від алкоголю. Він вибухнув знущальним сміхом і вихилив півпляшки пива. Закурив цигарку й жадібно затягнувся.

— Я наказав тобі купити голяшку й пиво, так?

— Так.

— Я чітко сказав «пиво»?

— Атож.

— Уяви собі, що я це сказав машинально. А коли ми говоримо машинально, то це говоримо не ми, це хтось інший промовляє замість нас. Отож, коли я наказав тобі купити пиво, то це був не я, а хтось інший, затямив?

— А хто ж? — зацікавився ошелешений хлопчина.

— Бог! — зареготав Анвальдт і реготався доти, доки біль замалим не просвердлив йому голову. Він припав до пляшки й за мить поставив її спорожнілу. Незграбно одягся. Насилу натяг капелюха на перебинтовану голову. Стрибаючи на одній нозі, подолав спіраль сходів і опинився на вулиці, залитій призахідним сонцем.

VII
Бреслау, п’ятниця 13 липня 1934 року. Пів на четверту пополудні

Ебергард Мокк прогулювався цоппотським молом, без особливого ентузіазму думаючи про обід. Він не зголоднів, бо після сніданку випив кілька кухлів пива, заїдаючи їх гарячими франкфуртськими сардельками. Окрім того, через обід йому довелося б відмовитися від розглядання дівчат, що прогулювалися біля казино. Їхні ліниві тіла виклично напружувалися під гладеньким шовком сукенок і купальних костюмів. Мокк трусонув головою й знову намагався відігнати нав’язливу думку, яка вперто тягла його в бік далекого міста, що задихалося в заглибині, сповненій застояного повітря, у бік тісних, захаращених кварталів кам’яниць і темних колодязів подвір’їв, у бік монументальних будівель — класицистичних, з білого пісковика, та неоготичних із червоної цегли, у бік обважнілих від церков островів, навколо яких зміївся брудно-зелений Одер, у бік резиденцій та палаців, що ховалися в зелені дерев, де «пан» із взаємністю зраджував «пані», а постаті слуг неначе зливалися зі шпалерами стін. Нав’язлива думка вабила Мокка до цього міста, у якому хтось укидає скорпіонів до розпанаханих животів прекрасних, наче сон дівчат, а зневірені чоловіки із брудним минулим ведуть розслідування, що як завжди скінчиться поразкою. Він знав, як звуться його думки: докори сумління.

Переповнений пивом, сардельками й важкими думками, Мокк увійшов до готелю, де вони із дружиною винаймали так званий «юнкерський номер». У ресторані він здалеку помітив благальний погляд дружини, що стояла поруч із двома літніми дамами, які й на