Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

— Ну, напевно, ще думають, що він стоїть під будинком, — сказав Андрій. — Скоро звернуться. Але дивіться, щоб він звідти ще кудись не подівся — ключі я в замку залишив. Шкода, гарна машина… Там, правда, також крило постраждало…

— Чекайте, а звідки ви дзвоните? — майже закричав черговий, зрозумівши, що розмова наближається до кінця.

— Ха! — здивувався Андрій його простоті. — Вам скажи… До речі, поблизу тієї машини шукати мене не варто — я давно вже в іншому місці. Бажаю успіхів!

Він увійшов назад до кімнати й коротко сказав:

— Номер.

Вона назвала.

— У мене знову змінився план, — сказав Андрій, набравши номер крім останньої цифри. — Якщо допомагатимеш мені, залишишся живою. Я тебе не вбиватиму.

— Вони вб’ють… — промовила білявка.

— Якщо допомагатимеш — вони нікого не вб’ють, — перебив він. — Слухай уважно. Ти зараз запитаєш, де вони, і повідомиш, що я щойно був тут. Зрозуміла? Тебе припнув до труби й залишив. Обіцяв з автомата повідомити міліцію. Проси їх терміново приїхати й відв’язати тебе. Скажеш, що я був не сам, а ще з одним мужиком. Ми приїхали на білій «дев’ятці» з київськими номерами. Усе зрозуміло?

Андрій так захопився своєю грою, що йому й на думку не спало, якою сумнівною виглядає його версія: припнута до труби жінка миттєво дісталася до телефону, побачила у дворі машину, ще й прочитала номерні знаки.

Білявка тільки кивала головою.

— Бовкнеш щось не те — задушу, — сказав Андрій і натиснув на останню цифру.

Вона хвилювалася і часто дихала. Телефон відповів одразу.

— Алло! Хто це, Стах? — запитала вона.

— Я, — була відповідь. — Чого тобі?

— Стах, де ви?

— Де треба, — відповіли з трубки. — Чого тобі, питаю?

Андрій тримав трубку біля її вуха, прихилившись так, щоб чути й самому.

— Стах, приїдьте сюди, прошу тебе! Він щойно був тут! Він прив’язав мене…

— Хто він? — перебили звідти.

— Ну, той, що приходив, а ви його зловили. Він тільки-но пішов. Цей хрін усе бачив. Мене до труби припнув. Стах, він зараз подзвонить на нуль-два! Зараз менти приїдуть! Відчепи мене!

— Чого він хотів? — по паузі запитали звідти.

— Не знаю, — продовжувала схлипувати вона. — Ірку шукав! Він був не сам, ще з якимось, на білій «дев’ятці» з київськими номерами. Вони обоє були тут і все бачили! Приїдь швидше, відчепи мене…

— Сама відчепишся, — відповіли з трубки. — Якщо візьмуть і щось бовкнеш — дістанемо й там, ти знаєш.

Це був кінець розмови.

Андрій випростався й поклав до кишені телефон. Повитирав усе, за що брався.

— Ну бувай, — сказав він, ліквідовуючи зашморг і кидаючи жилку на підлогу. Потім наддертим рушником зав’язав своїй полонянці рота, як це роблять у фільмах.

Жінка так і залишилася сидіти спиною до труби. І щойно за ним зачинилися двері, вона почала інтенсивно шарпати заламаними за спину руками.

Тепер Андрій упізнавав місця, якими вперше діставався до цього району міста. Він ішов, намагаючись не оглядатися, у напрямку залізничного вокзалу. Зараз він вийде на колію, перейде через неї і, добравшись до вокзалу через місця скупчення товарних вагонів, сяде на поїзд, домовившись з провідником. Байдуже, на який поїзд.

Розрахунки його були примітивними. Після щойно зроблених дзвінків команда Стаха мала б кинутися по автошляхах, шукаючи білу «дев’ятку», а славетна галютинська міліція мала б таки перевірити вигаданий Андрієм варіант з «Фольксвагеном». Це відкривало для нього можливість утекти залізницею. Так би воно мало бути… А як станеться насправді? Що як та зараза зуміє швидко розв’язатися й повідомить своїх дружків про справжній стан речей? Тоді вони обов’язково кинуться перекривати залізницю.

Весь у тривожних думках, він вийшов на залізничну колію і, перетнувши її, опинився серед товарних вагонів. Де-не-де траплялися залізничники, на яких він намагався не звертати уваги. Підійшовши ближче до вокзалу, Андрій сів під якимось кущем на кинуту стару шпалу. Звідси добре проглядався перон, на якому не було ніякої міліції і взагалі нічого підозрілого. Повагавшись, витяг з кишені мобільник, набрав номер хірургічного відділення галютинської лікарні й важко зітхнув.

Віталія на роботі не було. Андрій попросив його домашній телефон і знову набрав номер. Трубку зняв сам Віталій, напевно, чекав якихось повідомлень.

— Привіт, — сказав Андрій.

— Це ви, Сергію Івановичу? — після деякої паузи озвалося в трубці.

— Навіть не знаю, як сказати, — відповів Андрій. — 3 одного боку, так, з іншого — ні.

— Напевно, швидше ні, — сказав Віталій. — Я вже й сам здогадався. Адже ніякого Жукова у Волинській області не існує…

— Правда твоя, — зітхнув Андрій. — Ніякого Жукова не існує, принаймні я в ньому не живу.

— Але ж ви хірург? Цього ви не заперечите!

— Колись був, — подумавши, сказав Андрій. — Ти, Віталію, вибач, що так сталося. Я був змушений.

— Чому? — запитав той. — Навіщо ви таке вчудили? Вас тепер шукатимуть!

— Що навіщо? — запитав Андрій.

— Навіщо вкрали й побили машину? Я б вас і так завіз.