Читати книгу - "Виконавець"

Такі думки виснажували, а уникнути їх було важко. І ще одна разюча відмінність відчувалася при згадці тих часів, коли я востаннє літав до Уренгоя: тоді вдома залишилися і чекали на мене батько та мати. Чотирнадцять років тому я чомусь не надавав цьому належного значення й по-справжньому відчув це тільки зараз. Напевно, тому, що тепер на мене не чекав ніхто. Зовсім ніхто.

Раптом пригадалася Світлана. Схотілося, щоб саме вона чекала на мене. Та я відчував, що вона для цього не підходить. На жаль… Хоча, можливо, вона все-таки чекає. Чекають же на піддослідного кролика, закинутого у чорну безодню космосу. Обов’язково чекають і хочуть, щоб він повернувся. За нього навіть хвилюються. Напевно, в такого кролика більше шансів, ніж у мене. Все-таки за ним стоять люди, які щось розуміють або принаймні думають — вони знають, що роблять. Я ж нічого не розумів і не знав.

Скоро літак зробить віраж і піде на посадку. Спати не хотілося, я не відчував себе виснаженим. Це завдяки Світлані. Саме вона наполягла, щоб я приїхав до неї увечері, напередодні вильоту. На кухні з квітами чекала злагоджена вечеря, в кімнаті — нічник із золотистими рибками на блакитному тлі. Я отримав повноцінні їжу та сон — невеличкий допінг перед виснажливим, можливо, останнім відтинком шляху. Напевно, тому серед безладу невтішних думок іноді все-таки спалахували якісь проблиски надії. Я відчував, що зловив нитку, може, ту саму, за яку вдасться витягти щось суттєве. Мішка-шаман, ось хто панував у моїх думках упродовж останніх двох діб. Ось кого я вважав тепер головним винуватцем усього, що сталося зі мною. Знову і знову, наче живе, спливало в пам’яті його прокопчене обличчя з різними очима. Тепер я мав надію лише відшукати якісь залишені ним сліди, корисні для мене. Сподівався. Від самого початку, ще до Світлани, коли я починав тільки робити перші слабкі спроби видертися з його обіймів, я відчував, ні — просто був упевнений, що не можу бути єдиним у світі, кому перепало таке «щастя». І ось моє переконання, схоже, підтверджувалося. Існував, точніше, тепер уже не існував, інший, ще один, окрім мене. І його приклад не втішав. Насамперед тому, що, судячи з усього, він не міг позбутися своєї жахливої тіні. Скільки він так прожив? Що намагався зробити?

Як давав собі раду?

Багато запитань, на які мені тепер не судилося дістати відповіді. Але надія — річ уперта. Вона завжди прагне прорости крізь безвихідь і помирає останньою. І тоді я починав бачити багато такого, що все-таки міг би вишпортати з-під шестимісячного шару сміття. Як жив Мішка-шаман упродовж цих років? Кому що розповідав? Як помер? І багато чого іншого. Згадалася розмова з колишнім виконробом, теперішнім головним інженером РСУ, коли він сказав про якийсь згорілий корівник у Полхові. Чому у Полхові, коли жив дід у Гачилівці? Він що, згорів у тому корівнику? Хто його підпалив? А якщо він зробив це сам? Якщо він хотів згоріти в ньому разом зі своїм безжалісним переслідувачем? Що тоді? На всі ці запитання я розраховував дістати відповіді. Але найголовнішим серед них було одне: я мав обов’язково з’ясувати, чи не було насправді чорного пса — такого собі простого чорного пса, який би вештався за дідом Мішкою і якого, за збігом обставин, ні мені, ні моїм товаришам не вдалося тоді побачити. Головним чином задля цього я і долав тепер останню з належних чотирьох тисяч кілометрів.

У пасажирському салоні з’явилася стюардеса і чомусь на диво весело попросила пристебнути ремені безпеки. Салон почав хилитися на один бік. Літак ішов на віраж.

Уренгой, як виявилося, практично не змінився. Я діяв за планом: щоб не гаяти часу, відразу знайшов книжковий магазин і купив карту району з автомобільними шляхами, оскільки навіть приблизно зараз не знав, в якому боці Гачилівка. Вказувалися найменші населені пункти. Гачилівки не було ніде. Я кілька разів переглянув карту і переконався в цьому. Напевно, вона вже не існувала навіть на папері. А от Полхов, про який казав Анохін, знайшовся. Працюючи в будзагоні, я ніколи не чув про це село. Мабуть, воно розкинулося недалеко від Гачилівки. Принаймні там губився останній слід Мішки-шамана, і я вирішив почати саме звідти. Тому, перекусивши в якійсь досить брудній їдальні, я дочекався нарешті автобуса на такому ж брудному автовокзалі й за годину жахливої їзди прибув до Полхова.

Полхов виявився звичайним для тих місць селом з дерев’яними, далеко розкиданими одна від одної хатами, широкими вулицями, якщо їх узагалі можна було так назвати, та кричущим безлюддям. Я брів селом, озираючись на високі паркани, і гадав, звідки б розпочати свої пошуки. Село простягалося далеко. А вкінці, за хатами та полем, височів ліс. Якщо Гачилівка десь поблизу, то, скоріш за все, в тому боці. До того кінця села я і вирішив дістатися, розраховуючи, що дорогою знайдеться хтось, з ким я міг би зав’язати розмову і про щось довідатися. Кілька разів зустрічав жінок, які підозріло зиркали на мене, безпомильно розпізнаючи в мені приїжджого. Тут мешкали прості люди, думки яких, як правило, написані на обличчях. Тому я все більше сумнівався, що знайду когось відвертого. Та я помилявся, навіть не підозрюючи про несподіванку, що чекала на мене. Хати траплялися дедалі рідше, а біля вузенького каламутного потічка з’явилася велика дерев’яна споруда. За кількістю розкиданих поруч з нею обрізків дощок вгадувалася пилорама. А те, що мені довелося почути