Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Коли не вдасться допомогти таємно, тодi треба подзвонити i ввiчливо усе пояснити.

Я одержав доручення принести однiй бабусi вугiлля з пiдвалу, нарубати дров хворому пенсiонеровi, доглянути маленьку дiвчинку, бо її мама пiзно повертається з роботи.

-- Все зрозумiло. У Цiттербаке все буде гаразд, -- сказав я.

Примчавши додому, я взяв у пiдвалi сокирку i подався виконувати завдання. Гаррi попередив:

-- Подзвониш до бабусi Тiфтрунк i попросиш у неї ключ вiд сарая.

Та я був хитрiший. Цiкавiше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обiйшов навколо будинку, а потiм пiдiйнявся i спустився сходами. На подвiр'ї гралося кiлька малят.

-- Гей, карапузи, де тут сарай бабусi Тiфтрунк? -- запитав я.

Вони показали. На сараї висiв замок, але вiкно було прочинене.

"Витримка, Цiттербаке", -- подумав я i пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклi. I я тихо залiз в сарай. Дiти на подвiр'ї закричали:

-- Тепер будемо гратися у вовка й сiмох козенят. А вовка ми замкнемо!

Грюк! I вони зачинили вiкно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потiм дужче. Дiти показали менi язика i повтiкали. Я застукотiв у дверi так, що вони аж задрижали. Менi ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте нiхто не приходив. У мене пiд курткою була сокирка. А чи не вибити дверi? Нi, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я пiдгорнув на купу вугiлля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу i з сокиркою став полювати мишей.

Вже смеркало, коли до сусiднього сарая прийшов якийсь дiдусь. Вiн, певно, хотiв набрати вугiлля. Я загупав у дверi й погукав:

-- Випустiть мене! Я в сараї бабусi Тiфтрунк!

-- А хто ж ти? -- недовiрливо запитав дiдусь. -- I як ти туди попав?

-- У мене тимурiвське доручення, а малюки зачинили вiкно!

Нарештi той дiдусь привiв бабусю Тiфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:

-- Чим ти тут займаєшся, i що тобi треба?

Я показав їй прибраний сарай.

-- Маленьке тимурiвське доручення, -- пояснив я i, схопивши вiдро з вугiллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив вiдро перед дверима бабусi Тiфтрунк i прожогом шмигнув крiзь сiнешнi дверi надвiр. "Блискуче впорався. Альфонсе", -- похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тiлеке. З бабусею Тiфтрунк менi пощастило, то й тут я вирiшив допомагати потай.

Пан Тiлеке мешкає у маленькому будиночку в кiнцi вулицi Шмiдта.

Я обережно перелiз через паркан i побачив у кутку кiлька дощок, якi стояли там нiби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось iще твердiшого дерева. Моя сокирка пiдскакувала, мов пружина, вогнем горiли руки, i я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.

-- Що це ти робиш iз моєю етажеркою?

В напiвтемрявi я побачив бiлi вуса i двоє голубих очей.

-- Рубаю дрова для пана Тiлеке. Виконую невiдкладне тимурiвське доручення.

Рука на мить вiдпустила мiй карк.

-- Чого це ти рубаєш для мене дрова?

-- Цього не можу сказати, -- сказав я i ступив кiлька крокiв назад. -- Тимурiвськi справи.

-- Облиш лихi жарти. Ти вже й так добряче понiвечив мою етажерку. Хiба тепер поставиш її в кiмнатi?

I довелося менi хутенько забиратися геть.

Я пiшов до родини Радтке. Довго дзвонив i стукав. Нарештi за дверима почувся тоненький голосок:

-- Хто там?

-- Це хороший дядечко Альфонс, -- сказав я. -- Вiдчини. Будемо разом гратись.

Маленька дiвчинка повiльно вiдчинила дверi. Раз! I я ввiйшов. Але побачивши мене, дiвчатко закричало й кинулося тiкати в кiмнату.

-- Чорний чоловiк! -- репетувало воно. -- Чорний чоловiк!

-- Тс-с-с, -- спробував я заспокоїти дiвчатко. -- Не так голосно! Не бiйся. Нумо гратися!

Аж раптом передi мною справдi з'явився чорний чоловiк! Я злякався i сам хотiв тiкати, але, придивившись, упiзнав себе в дзеркалi. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурiвськi "Т", перемiшалася з вугiльною пилюкою. На чубовi почiплялось павутиння, а черевики були жовтi вiд глини iз саду пана Тiлеке.

Було вже пiзненько. Незабаром повернулася з роботи панi Радтке. Схлипуючи, дiвчатко сховалося за своєю мамою.

-- Цей чорний чоловiк хотiв мене зарубати! -- вигукнуло воно.

-- Дурницi. Я Альфонс Цiттербаке, з тимурiвської команди, -пояснив я.

Але панi Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.

Тiльки-но ми переступили порiг, як мама сказала:

-- Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?

Та найгiрше було наступного дня в школi. На великiй перервi в учительськiй я побачив бабусю Тiфтрунк, пана Тiлеке i панi Радтке. Вони розповiдали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж пiдiйшов до Петера i сказав:

-- Коли вам потрiбнi дописи до стiнгазети, я напишу.

Петер недовiрливо поглянув на мене:

-- Ти ж не любиш писати до стiнгазети.

-- Напишу щось про тимурiвську команду.

-- Чудово, -- погодився Петер.

Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас пiдiйшов Гаррi. Обличчя у нього було заклопотане. Вiн спитав:

-- Хто вчора виконував тимурiвське доручення у бабусi Тiфтрунк...

А я тихенько доказав:

-- ...i в пана Тiлеке, i в родини Радтке?

Отаке виходить, коли хочеш зробити добре дiло! Всi кажуть, що тепер менi треба написати до стiнгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слiд.

Звiсно, хорошi вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.

Що ж я робитиму, якщо прийду, а вiкно в сарай буде зачинене?

Як я доглядав звiрят

Якось приходить до мене Бруно та й каже:

-- Цiттербаке, ти ж мiй друг.