Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко"

Джеллін полегшено зітхнув і посміхнувся.

— Мені не хочеться нічого вам підказувати, пане капітан, але здається, що гіпотеза самогубства не зовсім вас задовольняє.

— А у вас що — якась інша? — гарячково спитав Сандер. — Я аж ніяк не сумніваюся в самогубстві, але підозрюю, що за цим усім криється якесь паскудство, яке Вейтон тримав у таємниці і яке досі нам не вдалося прояснити. Я вже бачу заголовки статей: «Поліція частково викриває таємницю Вейтона…» Будьмо щирі: Вейтон убив себе. Яке тепер має значення викриття справжніх мотивів цього самогубства? Це може нам тільки зашкодити.

— А проте, пане капітан, з самого ранку я міркую про те, як багато фактів, на мою думку, суперечить версії самогубства…

— Справді! — гукнув іронічно Сандер. — Будь ласка, викладіть мені їх.

Джеллін зібрав усю свою мужність.

— Постріл скерований був не в скроню, а біля вуха. Той, хто хоче убити себе, притуляє зброю до скроні.

— Браво, Джеллін! Ви так нічому й не навчилися, читаючи протоколи про тисячі самогубств, які ви підшивали! Нічому, зовсім нічому! Хіба ви не читали в тих протоколах, що в момент пострілу рука тремтить і що іноді, цілячись у скроню, влучають у вухо? Звичайно, ви цього не читали, еге ж?

Тон капітана збентежив Джелліна, але не змусив його відступити.

— Припустімо, що ви маєте рацію… Але ж револьвер лежав на сидінні біля Вейтона і не був затиснутий, як можна б того сподіватися, в кулаці.

— Це так, — сказав капітан тим самим тоном. — І ви думаєте, що це перший випадок, коли самогубець випускає після пострілу револьвер з руки? Це природна реакція м'язів. Вона різна у: різних осіб і, між іншим, залежить од волі самогубця. Людина, настроєна рішуче, накладаючи на себе руки, стріляє нетрепетною рукою і стискає зброю в кулані. А такий боягуз, як Вейтон, не зовсім певний ще до останньої хвилини, пістолет тримає на превелику силу. Це теж можна вичитати в переданих вам документах.

Усе це було правда, проте Джеллін не хотів здаватися.

— В автомобілі, на задньому сидінні, знайшли жіночий гребінець, — продовжував він.

Сандер різко урвав його:

— Чудово! Вам здається, що я не помітив його? Та я навіть знаю, чий він! А ви знаєте? Гертруди Веймар. Але оскільки Гертруда Веймар, коли Вейтон вчинив самогубство, сиділа під арештом, ми, мабуть, звинуватити її не можемо.

— А чому її гребінець знайшли саме в автомобілі Вейтона? — спитав наполегливо Джеллін.

— У Вейтонів автомобіль лише один, цією машиною користується також і Френсіс Чезлі. Як вам відомо, Гертруда і Френсіс заручені. Очевидно, вони їздили кудись разом, і тоді Гертруда й згубила цей гребінець.

— А телефонний дзвінок одинадцятого листопада, на який Вейтон відповідав особисто?

Перш ніж відповісти, Сандер на хвильку задумався.

— Тут я зовсім не в курсі. Того дня Вейтонові дзвонило багато причеп. Отож можна припустити, що цей дзвінок був такий самий, як інші, принаймні ніщо не показує, що ми повинні були думати інакше.

Перед такою позицією капітана Сандера Джеллінові було дуже важко сказати, чому він сумнівається в самогубстві Вейтона, тим більше що, по суті, якихось переконливих доказів він не мав. Отож він вирішив більше нічого не говорити. Визволив його з цього незручного становища полковник Енсайкоу, який увійшов до кабінету Сандера в супроводі двох співробітників у формі.

— Пане капітан, — сказав полковник з порога, — один з поліцейських сказав, що Філіп Вейтон убитий, отож я прийшов відкрити вам, хто дав мені анонімки.

— Краще було б сказати мені це значно раніше, — відповів погордливим тоном Сандер. — Вейтон тепер убитий, і від трилітнього строку в'язниці вас уже не врятує ніщо. — Він посміхнувся іронічно і додав: — Я хотів би знати, де ж поділося ваше слово честі?

Таке злісне зауваження анітрохи не образило полковника.

Тон його відповіді був ввічливий.

— Моє слово честі не має вже сенсу.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Сандер.

Спливла бодай хвилина, перше ніж полковник Енсайкоу наважився відповісти.

— Це Філіп Вейтон дав мені листи з погрозами і звелів їх посилати. Я сам театрал і впізнав його одразу. Тоді він зажадав од мене слово честі, що я збережу це в таємниці. Тепер, коли він мертвий, я вважаю себе вільним від даного зобов'язання і тому вирішив назвати його імення.

Це була, безперечно, найважливіша відомість, яку здобуто у справі Вейтона. Поліція досі мусила розбирати тільки гіпотези, а зараз до її рук потрапив конкретний факт. Сандер зітхнув, ніби йому камінь спав з серця. Артур Джеллін сидів задивлений кудись у простір і думав про щось.

— Гаразд, — промовив Сандер, опанувавши собою після хвилинного замішання. — Цей дотеп зі словом честі коштував людського життя. Якби ви захотіли говорити раніше, ми перешкодили б Вейтону заподіяти собі смерть.

Енсайкоу витримав капітанів погляд.

— Я тут, щоб відповісти за свої вчинки, якщо тільки дотримання слова честі можна вважати за вину.

Сандер нетерплячим жестом випровадив полковника Енсайкоу з кабінету.

— Ясно, ясно. — Він подзвонив охоронцеві. Коли двері випустили Енсайкоу, він безсило плюхнув у крісло.

— Ну, що скажете, Джеллін? — запитав він. — Я вас питаю. Тепер ви переконані, що це самогубство?

Джеллін роздивлявся план Бостона, повішений на стіні.

— Може, я вам здамся зарозумілим і дурним, — обізвався він по хвилі,— але я мушу щось вам сказати… — І тут він тихо сказав Сандерові про свій намір довести до відома громадськості власну думку про самогубство Вейтона. Звичайно, перш ніж написати такого листа, він збирався подати у відставку.

Сандер дав йому