Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

буде цілий рік, а то ще навіть доведеться їхати до Сан-Франціско шукати судна, що довезло б мене додому. Колись мій батько поїхав з Піткерну, думаючи повернутися за три місяці, а минуло два роки, поки ми його побачили. До того ж у вас мало харчів. Часом би випало пересісти на шлюпки, та ще як занегодиться, то багато днів мине, поки ви доберетесь до берега. А я вранці зможу вам привезти два човни харчів. Найкраще взяти сушених бананів. Коли вітер подужчає, прямуйте до берега: що ближче ви під’їдете, то більше я зможу вам привезти. До побачення!

Він простяг руку капітанові, і той, відповівши на потиск, не квапився її випускати. Він ухопився за неї, як той матрос, потопаючи, за рятувальний пояс.

- Чи можу я бути певний, що ви завтра вернетесь? - запитав капітан.

- Отож-бо й є! - не втримався й помічник.- Як нам знати, чи він не крутить, рятуючи свою шкуру!

Маккой нічого не відказав. Він лагідно й поблажливо поглянув на них, немов передаючи їм свою непохитну впевненість.

Капітан пустив його руку, і Маккой востаннє, немов благословляючи, подивився на команду, тоді переліз через борт і спустився в човен.

Вітер подужчав, і шхуні, хоч водорості й черепашки обліпили її підводну частину, пощастило вибороти у західної течії шість миль. Пливучи за вітром, вона підійшла до Піткерну на відстань у три милі. На світанку капітан Девенпорт помітив два човни, що підпливали до шхуни. І знову Маккой, перелізши через борт, ступив на гарячу палубу. За ним витягли цілу купу в’язок сушених бананів. Кожна в’язка була загорнена в сухе листя.

- А тепер, капітане,- промовив Маккой,- мерщій у дорогу, коли життя нам любе. Я, бачите, не мореплавець,- пояснював він за кілька хвилин, стоячи на кормі коло капітана, що поглядав то на небо, то на воду, прикидаючи, як швидко йдуть «Піренеї».- Ви самі повинні допровадити шхуну до Мангареви. А коли будемо близько землі, тоді вже моя справа провести її, куди слід. Як ви гадаєте, скільки ми робимо вузлів?

- Одинадцять,- відповів капітан, востаннє глянувши на воду, що клекотіла позад шхуни.

- Одинадцять? Порахуймо-но. Коли й надалі вона йтиме з такою самою швидкістю, то взавтра рано, десь о восьмій чи дев’ятій годині, ми побачимо Мангареву. А о десятій, найпізніше об одинадцятій, я підведу її до берега, і тоді скінчаться ваші муки.

Капітанові майже здавалося, що та щаслива хвилина вже настала, так переконували його Маккоєві слова. Більше як два тижні він вів по морю охоплену пожежею шхуну і вже відчував, що скоро не витримає.

Рвачкий вітер наскочив на нього ззаду, засвистів у вухах. Визначивши подумки його силу, капітан хутко глянув за борт.

- Вітер щораз дужчає,- промовив він.- Наша старенька вже, мабуть, дає дванадцять вузлів. Коли так далі триватиме, ми ще до ранку прибудемо.

Цілий день «Піренеї», несучи в собі вантаж вогню та пожежі, мчали по бурхливому морю. Коли настала ніч, піднято бом-брамселі та брам-стеньги, і шхуна, оповита темрявою, линула вперед, розтинаючи величезні ревучі хвилі. Ходовий вітер робив своє діло, і на кормі та бакові зазоріла надія. На другій вахті якась необачна душа навіть завела пісню, а коли вибило вісім склянок, то співала вже ціла команда.

Капітан Девенпорт звелів принести укривало й послати йому постіль на плоскому дахові каюти.

- Я вже забув, що таке сон,- пояснив він Маккоєві.- Я зовсім знемігся. Але ви збудіть мене, тільки-но буде потреба.

О третій годині ночі його збудив обережний дотик Маккоєвої руки. Він швидко схопився, придержуючись за люк, ще не зовсім прокинувшися з важкого сну. Вітер голосно співав у снастях свою бойову пісню, розбурхане море кидало «Піренеї» мов тріску. Шхуна черпала воду то одним облавком, то другим, подеколи палубу поймала хвиля. Маккой щось кричав капітанові, а що - годі було добрати. Девенпорт простяг руку, вхопив Маккоя за плече й притяг до себе так близько, що майже торкнувся вухом до його рота.

- Тепер третя година,- почув він Маккоїв лагідний голос, що доходив ніби здалека, якийсь чудний і притлумлений.- Ми пройшли двісті п’ятдесят миль. Просто перед нами, десь за тридцять миль, лежить острів Півмісяця. Маяків на ньому немає. Коли ми й далі так гнатимемо, то наскочимо на берег і занапастимо й себе, й шхуну.

- Ви гадаєте, що треба лягти в дрейф?

- Так, лягти в дрейф до ранку. Це нас загає всього на чотири години.

І шхуна, навантажена полум’ям, серед шторму, що люто ляскав до неї зубами, лягла в дрейф - стала до бою, розтинаючи грудьми велетенські хвилі. То була тільки шкаралупка, повна вогню, а на її поверхні тулилася купка людей, що з останньої сили допомагали їй у боротьбі.

- Ніяк не збагну, звідки цей шторм,- казав Маккой капітанові, сховавшись од вітру за каютою.- В таку пору тут не повинно бути штормів. Але з погодою щось недоладне діється. Пасату о цій порі не буває, а шторм налетів з іншого боку.- Він показав рукою в темряву, немовби його очі прозирали на сотні миль наоколо.- Дме на захід. Десь, певне, робиться щось страшне: чи гураган, чи що. Щастя наше, що ми одійшли так далеко на схід. Але шторм скоро вляжеться. В цьому я вже можу вас запевнити.

Під кінець ночі вітер і справді стих майже до звичайного. А коли розвидніло, постала нова небезпека, і то ще прикріша. Море вкрилося туманом, певніше не туманом, а якоюсь перлистою млою. Для ока вона була наче густа завіса, що застувала крайобрій, а проте море вона покривала мовби тільки пеленою, бо сонце пробивалося крізь неї і веселково мінилося на хвилях.

На палубі «Піренеїв» проривалося диму багато більше, ніж напередодні. Бадьорий настрій у капітана, помічників і матросів зник. На камбузі з завітряного боку голосно хлипав юнга. Це була перша його мандрівка, і смертельний жах стискав йому серце. Капітан сновигав по палубі, наче загубла душа, нервово кусаючи вуса і похмуро суплячи брови. Він не знав, на що зважитися.

- Ну, то як ви гадаєте? - запитав він Маккоя, що снідав сушеними бананами з водою.

Маккой доїв останнього банана, допив воду і, не хапаючись, розглянувся. В очах його світилася зичлива усмішка.

- Що ж, капітане,- промовив