Читати книгу - "Син волі, Шевчук Василь"

Дістав папір, олівчика... Прокляття! Темно...

Місяць пливе все вище, тіні стають коротші... Мовчки їдять з одної миски, беручи з неї ложками без метушні, за всталеним віками звичаєм...

Сім'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає...

Скільки ж йому було, коли запала в душу ця нелукава, свята вечеря?.. Десь років шість... Чи й менше... Він ніби й зараз бачить усі її деталі, всі чує звуки, шерехи... Мов на живій картині.

Ось повечеряли, прибрали посуд... Просто на спориші під тином прослали постіль... Батько пішов на сіно в клуню…

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих...

Не згледівся, коли заснув. Під солов'їний щебет, під зорями, що мерехтіли, наче були живі...

Радів новому віршеві, й не так самій його появі, як тій картині вечора, що вилилася в тугі рядки поезії. Тепер він був упевнений в її коли й не вічності, то в довгих-довгих роках життя. І разом з тим йому зробилось сумно: чарівний, чистий вечір з його дитинства віднині став доступний всім... З його дитинства... Може, і через те, що в ньому було так мало світлого, та мить краси і спокою осяювала йому життя так довго і врешті тихо вилилася у пісню-спогад... Дивно було її повторювати, вслухатися в слова й рядки... Ще десь годину тому була лише образа за свій народ, а потім — білі стіни, і білий цвіт, і біла в сяйві місяця його співуча мати... Не міг згадати потім її в труні, померлою. Вона завжди являлася йому такою, білою, немов травнева вишня... Забув її звичайний голос, а пам'ятав лише пісні, які вона співала, її журливий, чаїний спів.

Розбурханий, ніяк не міг заснути. Вже за дверима двічі переміняли вартових, а він лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплі хвилі... Де б ти не жив, яких висот суспільних ти не сягнув, земля дитинства, рідна твоя земля — з тобою, в тобі... Можливо, вона і є твоя душа, твоя незгасна вічність...

Не спалося... А ніч була безкрая, мов рідний степ, мов горе його синів...

...Весна таки зламала зиму. Позаливала сонцем зелені вруна озимини, забушувала соком в отерплих грудях дерева і задзвеніла піснею у високості. Здавалось, жайворонки й не відлітали в ірій. Перечекали лиху годину десь у байраці і, тільки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як Перебендя на весіллях.

Разом із жайворонками з домівок висипала і дітвора.

— Господи, за що ти муку таку послав на мене! — "молилася" у хаті мачуха.

Тарас і не дивився у вікно, а ніби бачив її побіля печі. Розпатлана, з осклілими від зла очима, сердито соває горшками й кляне весь світ. Відколи прийшла до хати — колотиться, немов чортяка в пеклі...

Маленький Йосип сів на могилу матері й старанно ловить якусь комашку межи барвінком...

Тарас підбіг до брата, витер брудні сліди недавніх сліз, притис до себе його худеньке тіло. Малий притих, зіщулився, мов пташеня.

— Хочеш, зроблю тобі сопілку? — спитав, ледь стримуючи сльози. — Калинову, таку, що гарно грає?..

— Хоцу... — всміхнувся Йосип. Враз пригорнувся рвучко, немов відчув нову біду.

— Пугу! Пугу! — закричав на пагорбі за яром Гнат і замахав Тарасові рукою. То "Гонта" кликав "Залізняка". Цьому малому Бондаренковому гайдамаці і їсти не давай, аби лише попогасати по кручах з шаблею.

— Козак з Лугу! — обізвався Тарас і підхопив на руки Йосипа. — Хочеш бити шляхту?

— А саблюку дасте? — всміхнувся Йосип.

— І шаблюку, і пістоля, ще й коня вороного!

Посадив на плечі Йосипа, заіржав, як справжній козацький кінь, і помчав до яру, по якому біжить струмок.

Козаки були готові до бою. В руках тримали шаблі й підшморгували носами. Битва давно б уже розпочалася, якби знайшлись охочі бути шляхтою. Гонта спробував було розділити хлопців своєю владою, та громада завирувала, розмахуючи зброєю.

Тарас вибіг чвалом на гору, хвацько зсадив Йосипа і вручив малому пістоля, якого щойно витяг у Гната-Гонти з-за пояса.

— Пани! Пани! — заволав дозорець, видираючись з яру.

— Де?! Та кажи скоріше! — оточили його.

— Там... — промовив, відсапуючись, й опустився на землю: далась взнаки голодна зима. — Економ приїхав до Шевченків...

Гайдамаки здолали дружно струмок, розсипалися садом і, скрадаючись, пішли на приступ.

— Псякрев! — кричав економ, граючись канчуком. — Батогів захотілося? Тпру, клятий! — шарпнув за повід вороного, що хотів почухатись об ворота й ледве не причавив вершникові ногу.

Хлопці причаїлися за клунею і не знали, що їм далі робити. Шляхтич зіскочив з коня, прив'язав до стовпчика й відчинив ворота. Козаки позадкували злякано. А Тарас перебіг від клуні до тину, схопив якусь колючу гіллячку.

— Всі на фільварок! — стукав руків'ям канчука в благеньку раму економ.

Тарас тим часом підбіг нагинці до коня, поворожив біля сідла й шмигнув назад за клуню.

— Я зараз, зараз, паночку... — боязко визирнула з сіней мачуха. — Неділя ж ніби...

— Весна, псякрев! — пхнув економ коритце, яке стояло посеред двору.

Цікавість переборола страх. Гайдамаки повисовувались із схованок і стежили за шляхтичем.

Той відв'язав повід, поплескав коня по лискучій шиї і поставив ногу в стремено. Кінь здригнувся. А коли економ закинув другу ногу і вмостився в сідло, вороний підскочив, ніби його вжалили. Потім став на диби, заіржав і так упав на передні ноги, що шляхтич полетів на землю сторч головою. Кінь рвонувся з місця й, обірвавши повід, що потрапив йому під копито, помчав у степ.

Хлопці чимдуж сипнули у вишняк. Минули сад Жениха і, збігши з кручі, вкритої дерезою, зупинились на греблі.

— А славно ти його, Залізняче! — сказав Тарасові Гнат.

— Лакиза, чортів підпанок...

Води в ставку було по самісінькі вінця. Голубі крижинки, мов рибини в час нересту, тихо терлись об греблю, розпадались, іскрилися. А дуплясті верби, опустивши віття в блакитну воду, полоскались, наче діти у теплій літній річці. Білі котики визирали боязко із набухлих бруньок, немов не вірили, що вже весна. Зима ж була така холодна й довга...

Тарас не спостеріг, як товариство подалося за леваду в степ, де обіч шляху ледве мріла стара тополя. Не чув, як Гнат гукав до нього вже з того берега і як маленький Йосип, кинутий напризволяще, скімлив, заплутавшись у дерезі. Душу заполонило дивне видовище. Вітер гнав ставком ледь помітні брижі, і сонце, що відбивалося у воді, пускало на всі боки зайчики, ніби бризкалось золотавим вогнем. Яких тільки кольорів там не було! Вони спалахували, мінилися, переливалися, наче теж всю зиму просиділи в хаті без чобіт і тепер раділи весні. Мов крижини, пливли в небесній блакиті хмари, погаптовані сонцем, веселі та урочисті. Шуміли верби. Жебоніла тихо вода, що прорвалась крізь щілини у заставках і розливалася по леваді...

Тільки тепер Тарас згадав про Йосипа. Озирнувся і побачив братика в дерезі.

На бігу помітив Оксану. Розмахуючи руками, як вітряк крилами, вона летіла з кручі йому назустріч і кричала щось, раз у раз озираючись. Біла в квітках сорочка і червона стрічка на голові. Весна-красна...

Оксана перша підбігла до Йосипа. Взяла його на руки, утерла сльози й поцілувала.

— Там привезли з чумачки... вашого батька... — мовила, коли наблизився до неї Тарас.

Взяв Йосипа і, мов чужими ногами, пішов на гору...

Батька знімали з воза Коваленко, дяк Богорський і дядько Павло. Чорне-чорне лице, тьмяні очі й обвислі, як прострелені крила, руки... Метушилася мачуха. Біля призьби безмовно стояли Ярина з Марійкою. Із незрячих очей Марійки котились сльози.

Підбили солому в ліжку й поклали хворого, не роздягаючи.

— Мабуть... треба просто на лаву... — простогнав батько.

— Ну що ти, брате! — одізвався дядько Павло. — Бог дасть, одужаєш... Не одна ще лавка вламається! Он Микиту скоро женити...

Батько спинився поглядом на лавці, яка вламалась-таки на весіллі у Катерини, потім обвів очима малечу, що вклякла біля порога, і запитав:

— А де Микита?

— На зарібках в отця Григорія, — кинув дяк від порога і вийшов з хати. Мачуха провела його поглядом, взяла чарчину на миснику й заховала в макітерку.

Знову рипнули двері, й на порозі стала Оксана. В руках у неї глечик.

— Ось прислали мати, щоб випили...

— Ну, спочивай з дороги, — похмуро мовив дядько Павло. І люди тихо стали розходитись.

Коли й Тарас, останнім, хотів піти, долинув батьків голос:

— До школи ходиш?

Тарас потупив очі.

Батько довго думав про щось, потім сперся на лікоть і попросив:

— А подай-но свитку...

Тарас метнувсь до полика, де лежала батькова свита, схопив її в оберемок, поклав на ліжко. Батько підтягнув одежину і поліз до кишені рукою. Поволі витяг полотняний вузлик, поклав його собі на груди.

"Образок... — подумав журно Тарас. — Напевне, з Лаври, із Києва..." Згадався похорон матері. На грудях у неї тоді лежав маленький Спас, який вони колись купили з Катрею в Мотронинському монастирі.

Тим часом батько перепочив, розплющив очі й почав розв'язувать вузлика. Руки в нього дрібно тремтіли, на лобі виступив піт. Натужно, ніби полотнина була залізною, розгорнув її і вийняв... книжку.

Тарас незчувся, як підійшов. Такої книжки він ще не бачив. Не псалтир, не біблія і навіть не житіє... Руда, немов немащені чоботи, а палітурка з заяложеними краями...

Батько поставив книжку на грудях і довго вдивлявся в неї, наче хотів переконатися, що це та сама, яку купив у Києві. Жодного разу не повертався він із чумачки без подарунка...

— Купив ось, синку... — подав Тарасові книжку. — Учися!.. Може, доля хоч до тебе всміхнеться...

Тарас одкрив палітурку й прочитав на першій сторінці старанно кимось виведене пером: "Григорій Савич Сковорода..."

Батько танув як свічка. Ще доки був з бородою, не так помітно було, як згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старої коси і поголив, хвороба ніби вийшла назовні й запишалася своєю силою.

З левади в хату приносив вітер весняні пахощі, іржання коней, гелгіт гусей. Хворий тоді насторожувався, повертав голову до віконця над поликом і довго дивився на невеличкий клаптик під старою сірою щепою, де вже рябіла перша тендітна зелень. Рушали в поле сусіди. Торохтіли мимо хати вози, ревли воли, і пахло зерном, що всю зиму пролежало в засіках...

Батько скрикнув, заметався на ліжку.