Читати книгу - "Срібне молоко, Шевчук Валерій"

Але потім, пошепки сповістив Петро Сахнюк, таки вирвали з Катерининого язика щире признання, хто справжній батько народженої нею дитини, і тепер той лобуряка давно вже Петровий зять, хоча великої втіхи від того Петро Сахнюк не зажив, бо ледащо. І, щоб здихатися несподіваного гостя, Петро напакував дякову торбу щедрою милостинею, був-бо зворушений дяковим наверненням, і грізно попросив більще в їхньому селі не з'являтися для його ж, дякового, добра; дитини ж та Катерини Сахнюківни Григорій Комарницький так і не побачив.

І він знову пішов курявною дорогою, високий, висохлий, з побитим зморшками лицем, але з ясними, що відбивали небо, навіть пломінними очима. Люльки вже не палив, бо згубилася під час тієї знаменитої втечі, а за сім років цілком відучився од чортівського зілля. Отож, коли Петро Сахнюк запропонував йому на додачу до харчів ще й тютюнцю, рішуче відмовився.

Тепер шлях його лежав до не менш небезпечного села Одудячого, але й туди зайшов без жодного страху; зрештою, коли йшов селом, ніхто його не впізнав, а всі бачили в ньому мандрівного прошака, бо дяча одежа на ньому зітліла, тобто її стачило тільки на те, щоб дістатися до згаданої молодички; сама ж молодичка, проганяючи його, новішу, покійного її чоловіка, одежу наказала зняти, а кинула якісь недоноски, які бозна-кому й належали, були-бо меншого розміру й Григорієве тіло недобре покривали. Отож і в Одудячому він без перешкод дістався до хати Максима Дударчука, але в дворі нікого не побачив. Постукав до хати, двері йому відчинила цілком незнайома жінка, але тієї ж породи, яку мали тутешні білі голови, і недоброзичливо озирнула його прегарними, косо прорізаними на лиці очима. І тільки коли спитав про Максима, пустила його до хати, гукнувши позад себе:

— Тут до тебе, Максиме, якийсь жебрак.

Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк, його не впізнав, а коли дяк назвався, згукнув уражено й видивився на нього як на прояву з того світу.

— Стривай, стривай, чоловіче! — вигукнув. — Той дяк, що ми його покарали десь із сім років тому, був молодим, а ти ж старий!

— Життя мене постарило й довга неволя, — мовив дяк, і в цей час у хату вскочило мале хлоп'я років на чотири чи п'ять, стало непорушно, взявши пальця до рота, і неймовірно на гостя вирячилося.

— Не побоявся до нас прийти? — спитав Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк.

— А де ж твоя жінка Ганна? — спитав і від себе дяк, відводячи погляда від маляти.

— Прогнав капосну та кляту! — сказав Максим і кивнув жінці, щоб подала на стіл. — Морочила мені голову, що я, мовляв, яловий, а то вона виявилася негодяща.

— А як же це виявилося? — спитав дяк.

— Виявилося отак, — звільна оповів Максим. — Ти з нею злігся? Злігся! А чого? Бо хотіла, як казала, свіжої крови для себе, а я для неї був, мовляв, недуж. Але і від тебе не понесла, то взяв підозру до голови. А щоб звіритися, зійшовся з моєю теперішньою, оцією, що порає в хаті. І виявилася вона справна і годяща, а я їй дуж.

І він розсміявся, водячи головою.

Тим часом жінка поставила на стіл вареників зі сметаною, а ще й фляшку з сивухою.

— А ти повернувся, — сказав лукаво Максим після чарки, — бо, мо', скучив за нею? Коли так, скажу, де можеш її знайти.

— Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, — повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, — а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.

Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:

— Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.

Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.

— Вибачай, Максиме, — мовив, — бо мені вже пора.

Максим пильно зиркнув на нього.

— Якийсь ти не такий, дяче! — мовив. — Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?

— Довелося, — сказав Комарницький. — Але тепер не битимуть.

— Бо шукаєш загублене сім'я? — показав зуби Максим.

— Шукаю, — прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. — І знайду! А знайду тому, що чую його голос.

— Стривай, Григорію, — мовив Максим. — Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. — Відтак додав, пильно придивляючись. — А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?

Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:

— Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.

Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.

І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі — нікого, привітався коротко й сів до столу.

— Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?

— Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? — відказав дяк.

Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.

— Господи! — вражено скрикнула. — Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?

— Саме він, — спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.

— Але що з тобою сталося? — скрикнула Хвенна. — Ти ніби той і не той!

— Довго розказувати, — посміхнувся смутно дяк. — Сядь коло мене, поговоримо.

— Стривай, дам тобі поїсти, — сказала Хвенна.

— Обійдеться, — мовив дяк. — Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.

— Е, ні — рішуче сказала Хвенна. — Від мене непогодований не підеш.

І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.

Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:

— Про що хотів зі мною поговорити?

— Коли стояли з тобою перед судом, — відірвався від їжі дяк, — то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?

— Так воно й було, — мовила жінка.

— А коли ввійшла у тяж, — прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, — то мала народити дитину. Чи ж її народила?

І тут із Хвенною сталося несподіване: лице її скривилося, і вона вибухла плачем.

— Але ж воно померло, бідолашненьке! — сказала крізь плач. — Ось уже років зо два.

Дяк довго мовчав у той час, як Хвенна витирала очі.

— Якась хвороба на нього, мого хлопчика, найшла. Що не робила, яких баб не прикликала, а таки не вберегла.

— Значить, не встиг, — сумно сказав Григорій Комарницький.

— Не встиг до чого? — не зрозуміла Хвенна.

— Бачиш, Хвенно, — сумирно сказав дяк. — Почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім'я твоє. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. А коли зупиняюся, чую, як воно мене кличе.

— Бог з тобою, Грицю! — вигукнула вражено Хвенна. — Чи не карає тебе Бог за гріхи, також і за того, зі мною?

— Ні, не карає, — так само сумирно відповів Григорій. — Бо вже покарав. А тепер велить те сім'я, мною посіяне й покинуте напризволяще, розшукати.

— І в багатьох місцях уже був? — ревно спитала жінка.

— Ти третя, — незворушно мовив дяк. — Але ніде його не знайшов, бо в тих двох місцях його й не було ніколи.

— У мене було, — печально озвалася жінка, — але померло те твоє сім'я. Таке славне хлопченя, зовсім на тебе й на мого покійного чоловіка схоже, бо й ви напрочуд поміж собою подібні. Хочеш, покажу могилку?

— Так, — ствердив дяк. — Але спершу вип'ємо за його упокій.

І вони випили за упокій померлого, а тоді якийсь час посиділи мовчки.

— Поїж, — лагідно сказала жінка.

— Ні, Хвенно, вже ситий, — сказав дяк сумирно. — Ходімо, покажеш могилку.

І вони пішли до цвинтаря, що був неподалік, біля церкви.

— Отут, біля мого покійничка, — сказала Хвенна, — я його й поховала, — вказала на горбик землі з малим хрестом біля горбика більшого із хрестом великим. — І назвала його твоїм ім'ям, Грицю!

— А чоловіка твого як звали? — спитав дяк.

— Та ж так само, як і тебе, теж Грицем, — немічно озвалася. — Але батьком його був таки ти.

— Тоді я за них обох помолюся, — тихо сказав Григорій Комарницький.

— Єдине, що мене втішає, — сказала Хвенна, — що там, — показала на землю, — мій покійничок захистить його від лихої сили.

— Хіба лиха сила має на нього право? — спитав дяк. — Воно ж невинне було.

— Як янголятко, — відповіла, плачучи, Хвенна. — Але захист йому потрібний, бо в гріху народжений. Через це так за ним плачу й наплакатися не можу.

— Плач, жінко, — прорік дяк, трохи звищуючи голоса — Бо зі слізьми скверна душевна таки спливає.

Отож помолився, а вона біля нього плакала. По тому довго сиділи, загорнуті кожен у свою оболонку.

— То це вже й підеш? — несміливо спитала Хвенна.

— Так, — потвердив дяк. — Вже мені пора.

— А може б, не блукав світом, Грицю, — ще несміліше мовила жінка. — Залишайся біля мене, і я тебе з твого смутку вибавлю.

— Не можу, Хвенно, — тяжко вимовив дяк.

— Чому не можеш?

— Бо в неволі, де пробув сім літ, стратив чоловічу силу, а отже, другого сімені вже ніколи не посію. Для чого я тобі такий?

— Ось чому так змінився, — мовила співчутливо.

— Саме тому, — прорік Комарницький. — Але не тільки тому. Мушу йти, бо щось продовжує мене кликати.

— А може, це наш Грицик із землі? — спитала Хвенна.

— Може, — сказав дяк. — Але здається мені, що той голос не із землі. Здається, що той голос живий.

І він встав, закинув торбу за плече й лагідно позирнув на заплакану жінку.

— А може, залишишся? — спитала, опустивши очі.

— Вибач, Хвенно, — рівно прорік дяк. — Ти добра, найдобріша з усіх, хто мені зустрічався. Але не мене хочеш повернути, але свого покійничка.