Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Зрештою, їжа стала їй поперек горла, запила доброю квартою компоту, відтак вийшла та й подалася, вже не зупиняючись біля чоловіка, в той бік, де жила друга її приятелька, "культурна" Нора, аби повернутися, коли буде зовсім темно. За спиною знову ярісно загупав молоток, і вона мимохіть озирнулася, щоб пересвідчитись: чи дивиться їй услід. Але був зайнятий ділом принаймні й справді вигнувся ніби значок параграфа, тож тонка навкісна всмішка перекраяла Бронине обличчя й учинила з неї на мент почварку.

У цей час вийшов на прогулянку Олексій. Ішов так повільно, як це можна, руки мав закладені за спину, а в роті мирно тліла цигарка. Очі загусли, як і вечір, що десь так само, як він, вийшов з дому і поволі впливав в околицю. Вогником цигарки того вечора було сонце, що хилилося до овиду, й отак поволеньки вони ішли, Олексій та вечір, а що десь унизу гупало молотком, то одна Олексієва брова здивовано задерлась і вигнулася. Скерував свою надто повільну ходу туди, де гупало, і поки дійшов до Льоньки, сонце торкнулося небокраю. Відтак викурилася й цигарка, у нього й у вечора. Олексій виплюнув недокурка під ноги, той мав пожевріти на землі, як ще пожевріє трохи на окоємі сонце.

— Чудак ти чоловік, — сказав не без самоповаги Олексій. — Укалував цілий день, чи ж тобі мало?

— Тра паркана полагодить, — покірливо сказав Льонька.

— Ти подаєш поганий примєр, — сказав Олексій. — Галька мені тим парканом голову вигризла, а я не хачу. Я після роботи й за холодну воду не хачу братися. Чекай, кажу, на одпуск.

— Ну, то в тебе так, а в мене інак.

— Тепер вона мені тобою очі вибиватиме, — сказав Олексій. Через це кажу: подаєш поганий примєр. Ходім лучче партійку шибонем. Їй-бо, вріжу мата!

Льонька в цей час забивав цвяха, лупив щосили молотком, аж луна розходилася на цілу околицю, аж зупинялася, кудись пильно біжучи, якась загадкова особа в спідниці, і шия її ставала, ніби в курки, а рот приспускав нижню щелепу. Олексій ніби розминався: стояв і рухав ногами в колінах.

— Мені Борис-електрик одну комбінаційку показав, — сказав він. — Віриш, за три мінути мене роздумбасив.

— Хочеш і мене роздумбасить? — мирно спитав Льонька, приміряючи іншу дошку.

— Канєшно! Хоч, закладемся: роздумбасю, ставиш пляшку.

— Одну мені вже поставив…

Приятель не відповів, тільки глянув туди, де лежав його незагашений недопалок, той уже не курів; зирнув і туди, де заходило сонце, але сонця вже не було. І він знову втикнув між губи цигарку, припалив, випухкнув димом, а тоді збив її набік, щоб не заважала говорити.

— Брось це грязне дєло, Льонь! На кой чорт воно тобі нужно? Лучче з мене бери примєр. Бабам ніззя позволять сідати собі на голову.

— Паркана тра полагодить! — сказав Льонька твердіше, і його молоток знову почав бити лунко і завзято.

— Ти красоту природи нарушаєш, — сказав Олексій. — Тихо так, а ти молотком думбасиш!.. Пішли лучче заб’єм партійку!..

Але Льонька не відповів. Тоді його приятель зирнув у той бік, де біля кількох дерев з не меншим завзяттям розбивали тишу доміношники. Не хотілося туди йти, але тут застоявся, отож і рушив якомога повільніше й на обличчя його ліг такий вираз, який має вечір, спускаючись на землю.

7

Загнав останнього цвяха, ледве розрізняючи, куди б’є, а тоді втомлено звівся і обдивився роботу. В густому сутінку світліли вставлені дошки справді-таки як фікси в зубах, і від того в грудях трохи потеліло. Вступив у хвіртку і довго вмивався, брязкаючи носиком умивальника. Відтак зайшов до темної хати, вступив до кухні й налапав шматка хліба й цибулину. Рушив у комірчину, сів у темені і їв, повільно пережовуючи, ніби важко йому молотити щелепами. З вікна від недалекого ліхтаря падав на його обличчя відсвіт, і воно ніби синьою машкарою покрилося, закам’яніле й постаріле. Натужно ходили жовна, вряди-годи горло здригалося — ковтав. Очі зробилися чорні й бездонні — дивились у горішню шибу, легко просвічену кволим відблиском. Сидів так, доки не доїв усього, відтак зітхнув і почав повільно роздягатися. Стягував одежу, як щось прилипле, підліз під благеньку ковдру, яку Броня викинула з хати йому в підстілку, і став малим непорушним згортком.

Броня ж давно могла покинути приятельку, тим більше, що розповіді "культурної" Нори були чудні й трохи її лякали, говорила вона про інопланетян і всіляку іншу дурницю, але доки стукав молоток, трималася. Зі свого боку кидалась у нову і нову балачку, розповідаючи й таке, що звичайно не розказують, на що "культурна" Нора на мент забувала про своїх інопланетян, здивовано привідкривала рота, а очі її починали кресати іскорками, тим більше, що власні сімейні таємниці виповіла скромніше; зрештою, і не до них їй було. Бронину ж інформацію приймала залюбки, принаймні побіжить із нею до інших приятельок (не сьогодні, завтра, може, й сьогодні), рознісши її, як собака на хвості бур’янове насіння, а може, прошепоче після певних справ перед сном своєму чоловікові, був він агрономом, а прізвище мав Козак, який ось-ось повернеться від дощатого столу біля кількох дерев від доміно. Завжди після того, як вправлявся з жінкою, його нестримно тягло до сну, отож спустошений і втомлений, байдуже слухатиме жінку, видаючи вряди-годи солодкі позіхи, а може, й засне під її вуркіт, бо що йому всі ці бабські теревені, хоча й сакраментальні? Норі ж, коли він захропе, дуже захочеться вилізти з-під ковдри, прокрастися на кухню, взяти найбільшого кухонного ножа й перерізати йому горлянку, отож, щоб того не сталося, вона заб’є пальцями вуха й помолиться великому Небові з вічними його таємницями, що напевне її заспокоїть, принаймні досі ще Козакові горлянки не перерізала.

Броня вийшла від "культурної" Нори зовсім потемки, тобто тоді, коли навісний молоток змовк і на околиці розлягалося зі звуків тільки лунке ляскання доміно. Була повна розкаяння за свою нестриманість перед Норою, бо та напевне тих таємниць на язиці не втримає — слизька-бо площинка той її язичок. Через це майже вибачила Льоньці його осердя і подумки згодилася піти на примирення перша. Для цього треба було, щоб горіло вікно в Льоньчиній комірчині, і вона аж перечепилася кілька разів, поспішаючи завернути за рога, звідкіля те вікно було видно. Але тут їй треба було проходити повз Тосьчину хату, і не так побачила, як відчула, що в цьому місці на неї чекає небезпека. Так воно й сталося, бо з тьми випливло раптом щось барилькувате, низьке, клишоноге, ніби й з хвостом, щось із очима, що засвітились, як котячі, і з того згустка тьми раптом виповз, як змійка, шипучий голос:

— Це вже й ти побила горшки з Льонькою? Поздравляю!

— А тобі шо? — зойкнула Броня.

— А мені те, шо я рада, — голос Тоськи з шиплячого став тоненько-веселенький. — Я рада, бо так вам і тра: і йому, клятому, і тобі, шоб вам обом добра не було!

І в повітрі почало полоскатися розбите скло — Тоська сміялася.

Броня кинулася в темряву, як коняка, несподівано огріта батогом, вкрившись холодним потом, тим більше, що хати її не було. Всі інші світилися жовтими прямокутниками, тільки її була чорна як ніч. Це, а може, й ота нещаслива зустріч у темряві, сколихнуло в ній нову хвилю, а може, й викликало недовідомий жах, і це не осердя в ній заговорило, навіть не каяття, було то відчуття небезпеки, як і тоді, коли виповзла з темряви та гадюка. Тому упокорилася, пішла повільніше і раптом помітила, що їй з очей витікають сльози. В цей час затьохкав соловейко, спазматично, натхненно й гаряче. Стрекотів, хлипав і розливав золото, задихався й знову напивався і ночі, й любовної туги, і пристрасті, й занепокоєння, що його хтось вельми потрібний та й не почує. Броня ледве не побігла до хати, захотілося їй упасти на чиїсь широкі й міцні груди, дозволити собі стати кволою та безпорадною, прийняти ласку й прощення, адже й справді була безпорадна під цю хвилю — вже не могла бути сама. Не могла втримувати ані затятості, ані осердя — тієї каламуті, котра її й мучити почина. І хоча Тоська давно розчинилася в тьмі, бо й була клаптем тієї тьми, в її вухах і досі звучав її сміх — розтовчене скло, а це ще більше її зневолювало і змучувало. Бігла й наче хльосталася золотими вихрипами, що їх виливав у вечір невгамовний співун. Ті удари солодко їй боліли, але то був солодкий біль, хотіла його. Хотіла, щоб поруч існував хтось сильний, від котрого перенесла б і такий біль, хотіла навіть, хай би той Льонька замість дутися й мовчати витяг зі штанів паска й вихльостав її — це легше було б витримати, ніж оцю затягнену напругу. Вуста їй розпеклися й гаряче дихали, а лице зовсім змокріло від сліз — пальці ж аж хруптіли од розпачу. Але біля хвіртки спинилась — рідний дім війнув на неї остуджуючою хвилею. Був німий, порожній та безгомінний — важка чорна брила криги лежала перед нею. Можливо, через те солов’їний спів вибляк і віддалився — щось не раз чуте, сухе й банальне, очі висохли, як джерела в пустелі. Не потребувала витирати лиця, було вже обвітрене — поволеньки поверталося до неї те колишнє, сірий каламут, якого була наповнена Поверталася нехіть і тиха зневага до того, хто не зумів стати таким, якого прагла бачити побіч; не існувало грудей, до яких могла б припасти й біля яких відчулася б кволою й безпорадною. Не відчує і солодкого болю, ані захвату, чи ж воно в житті є? Є тільки крижаний дім і загнаний у кромішню тьму, замкнутий на всі замки плюгавий чоловічок, якого тільки й можна, що взяти, мов дитину, за руку і вивести з тієї пітьми й повести за собою. Можна відхльостати його й принизити, і від того нічого не зміниться, бо коли мати дитину відлупцює, чи ж сердиться та на неї?

Наближалася до власних дверей уже не кваплячись, і поки це тривало, старшала й старішала. Втомлювалась і впокорювалася ще раз, і ще раз змирилася: хай буде, як є. Хай візьме його за руку, виведе із тьми, заведе в яскраво освітлену кімнату, бо вже несила терпіти того крижаного спокою. Відчинила двері і стала, поважна й розсудлива. Світло, яке спалахнуло в коридорці, вихопило з темряви її обличчя, вологе від недавніх сліз, але й набурмосене. Повне рішучості й бажання прощати, але ще не до кінця просвітлене. Може, тому щось зупинило її піти відразу до нього й вивести із тієї брудної комірчини.