Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Пане Сен-Жермен, — сказав йому Контансон, називаючи свого колишнього начальника його бойовим прізвищем, — ви дали мені заробити п’ятсот монет, але я вартую тут саме для того, щоб сказати вам, що проклятий барон, перед тим як дати їх мені, їздив довідатись у дім (у префектуру).

— Ти, напевне, будеш мені потрібний, — відповів Пейрад. — Візьми наші номери сьомий, десятий, двадцять перший; ми зможемо скористатися цими людьми так, що ні в поліції, ні в префектурі нічого не помітять.

Контансон знов пішов до карети, де пан де Нюсінжен чекав Пейрада.

— Я пан де Сен-Жермен, — сказав південець баронові, піднімаючись до дверцят.

— Топре, зідайте зо мною, — відповів барон, наказавши їхати до тріумфальної арки на площі Етуаль.

— Ви були в префектурі, пане барон? Це негаразд. Чи не можна взнати, що саме ви сказали панові префекту і що він вам відповів? — спитав Пейрад.

— Перш ніш дайти п’ятсот франків такому молотшику як Гонданзон, я хотів пи тізнатись, чи фін заропиф їх. Я просто говорив префекту поліції, що пашаю фікориздати акента на ім’я Бейрад са кортоном с отним телікатний торушенням і спитав, чи мошна мати то нього неопмешене товір’я... префект мені фітповів, що фі найзпритніша і найшесніша лютина... і фсе.

— Пан барон розповість мені тепер, коли йому сказали моє справжнє ім’я, в чому саме полягає справа?

Після того, як барон багатослівно і довго розповів своєю жахливою польсько-єврейською говіркою про свою зустріч з Естер, про крик гайдука, що був за каретою, про свої марні розшуки, він закінчив учорашнім епізодом, коли Люсьєн де Рюбампре не стримав усмішки, а Б’яншон та кілька денді подумали, що між невідомою й цим юнаком є якийсь зв’язок.

— Слухайте, пане барон, ви мені перш за все дасте десять тисяч франків на витрати; бо для вас у цій справі йдеться про життя, а оскільки життя ваше — це ціла фабрика справ, то нічим не можна нехтувати, аби тільки знайти цю жінку. Ах! Ви таки піймались!

— Дак, я біймався...

— Якщо треба буде більше, я вам скажу, барон, покладіться на мене, — провадив Пейрад. — Я не шпиг, як ви, мабуть, думаєте. У 1807 році я був головним комісаром поліції, і тепер, коли Людовик XVIII помер, я можу вам признатись, що протягом семи років я керував його контрполіцією... Отже, зі мною не торгуються. Ви прекрасно розумієте, пане барон, що не можна скласти кошторис на підкупи сумління, перш ніж вивчиш справу. Та не турбуйтесь, мені вдасться. Не думайте, що ви задовольните мене якою-небудь сумою, я хочу іншої нагороди...

— Апи се не пуло королівство!.. — сказав барон.

— Для вас це ніщо.

— Се топре!

— Ви знаєте Келлерів?

— Туше топре!

— Франсуа Келлер — зять графа де Гондревіля, а граф де Гондревіль обідав у вас учора з зятем.

— Який шорт міг вам скасати? — скрикнув барон. — Се пефне Шорш савжди пазікає!

Пейрад посміхнувся, і, помітивши цю посмішку, барон відчув дивне підозріння щодо свого слуги.

— Граф де Гондревіль може мене влаштувати в поліційній префектурі на посаду, яку я хочу одержати, і про створення якої префект матиме доповідну записку через сорок вісім годин, — провадив Пейрад. — Просіть для мене посаду, зробіть так, щоб граф де Гондревіль захотів активніше втрутитись у цю справу, — цим ви віддячите за послугу, яку я зроблю вам. Я чекаю від вас тільки слова, а якщо ви не додержите його, то рано чи пізно проклянете день свого народження... Слово Пейрада!

— Я таю фам слофо шесті зропити все мошлифе...

— Якби я зробив для вас тільки можливе, цього було б надто мало.

— Топре, я буду діяти фід широго серця.

— Від щирого серця... Ось усе, що мені треба, — сказав Пейрад, — щирість це єдиний хоч трохи новий подарунок, який ми могли б зробити один одному.

— Фід широго серця, — повторив барон. — Де фі хочете, шоб я фас фісатив?

— За мостом Людовика XVI.

— До моста Палати, — сказав барон до виїзного лакея, що підійшов до дверцят.

— “Скашіть, я матиму неснайому”, — сказав до себе барон, їдучи далі.

“Яка дивна річ! — казав до себе Пейрад, повертаючись пішки до Пале-Рояля і маючи на думці потроїти десять тисяч франків на придане Лідії. — Я мушу розбиратись у дільцях юнака, що зачарував з першого погляду мою дочку. Це, очевидно, один із тих чоловіків, що мають “око” на жінок, — сказав він сам до себе, — вживаючи один зі своєрідних висловів мови, вигаданої ним для власного користування; таким способом він і Корантен стисло висловлювали свої спостереження з допомогою зворотів, що, часто силуючи мову, саме тому й набували енергії і мальовничості.

Коли барон де Нюсінжен повернувся додому, його не можна було впізнати; він дивував слуг і жінку своїм рум’яним, оживленим обличчям і він був веселий.

— Акціонери, стережись! — сказав дю Тільє Растіньякові.

Всі саме пили чай, повернувшись з Опери, у маленькій вітальні Дельфіни де Нюсінжен.

— Дак, — сказав усміхаючись барон, зрозумівши жарт свого спільника, — я почуваю пажання взятись до спраф.

— Ви, значить, бачили вашу незнайому? — спитала пані де Нюсінжен.

— Ні, — відповів він, — тільки маю натію знайти її...

— Чи люблять коли-небудь так власну дружину?.. — скрикнула пані де Нюсінжен, відчувши легкі ревнощі або вдаючи, що ревнує.

— Коли вона буде вашою, — сказав дю Тільє баронові, — ви покличете нас вечеряти з нею, бо мені дуже цікаво подивитись на створіння, що зробило вас