Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Я зовсім розбита. Дивлюся на куплену сукню, що висить у шафі.

Не хочу йти на цей бісов корпоратив. Не хочу бачити проклятого Видова. Усміхаюся. Дивитись у вічі і весь час боятися, що бос забажає затиснути в кутку.

Не хочу. Не хочу. Не хочу!

Я – вільна людина, він не має права тиснути.

Поволі опускаюсь у крісло та схлипую. Сльози течуть по щоках. Злі та безпорадні, бо я чудово розумію, що не можу нічого вдіяти. Ця робота непогано оплачується. Тут я впевнена, що будуть гроші на їжу, на оплату квартири, нехай вона в мене маленька і вимагає ремонту, але все ж таки своє житло, і на… Єгора.

Головну суму я заробила, віддавши свою цноту незнайомцю. Прикриваю очі. Знову бачу його. Насмішкуватого. Красивого. Божевільно сексуального. Чоловіка, який має стільки грошей, що він може подарувати продажній дівці за одну ніч сережки з діамантами. Наче чайові.

А я гірша за повію. Тому що замість того, щоб забути цей момент та викреслити зі свого життя, знову згадую його та несміливо намагаюся фантазувати, що зустріч буде ще раз. І там, у цих фантазіях, він побачить мене й усміхнеться. Запросить за свій столик та поцікавиться, як справи. А потім…

Я роблю гучний вдих.

– Досить думати про нісенітниці, Поліно, – кажу вголос, і здається, мій голос аж дзвенить у порожній квартирі. – Треба збиратися.

Я чудово розумію, що якщо я прийду, то проблем буде набагато менше, ніж якщо не прийду.

Тому встаю, швидко приймаю душ і починаю одягатися.

– Подарунок йому потрібен, – шиплю крізь зуби, одягаючи мереживний чорний бюстгальтер. – Пес нестерпний. Тільки й думаєш про те, як когось трахнути.

Несподівано з'являється думка... І як би очманів Видов, якби в черговий раз після приставань я б не злякано тиснулась до стіни, а схопила його за краватку та потягла зі словами:

– Іди до мене, хлопче.

Тихо хихикаю. Так, багато б віддала, щоб подивитися на вираз його обличчя.

Натягую на себе трусики та обертаюся біля дзеркала. Все ж таки фігурка у мене що треба. Я просто королева. Тільки, що на таких як я нормальні чоловіки не дивляться.

Знімаю з вішалки сукню та вдягаю. Шкода, що для такого фокусу з хапанням за краватку потрібно або бути спокійною, що тебе не звільнять після такого, або мати за спиною товстого татка, який схвалить такий розіграш суперника, який стане після такого невдахи, або... чорний пояс з карате.

У мене, на жаль, з цього нічого не було.

Тому залишається тільки одягнути сукню, укласти волосся. Так, тут залишимо розпущене, яке спадає великими локонами. Прихоплю шпилькою з розсипом прозорих камінчиків з одного боку, ось так. Дуже красиво. Легкий макіяж. Щоправда, не втримуюсь, роблю губи теж червоними. Під сукню. Туфлі. Вони такі шикарні. Дякую Аньці.

Відразу не наважуюсь, але потім беру телефон та набираю подругу.

– Аню, привіт! Я хочу попросити тебе дещо…

– Каструвати твого цапа? – спокійно цікавиться подруга.

Я починаю сміятися:

– Я б не відмовилася. Тільки він не мій.

– Знайшла проблему, – пирхає Анька. – Так кажи, я вся увага.

– Чи зможеш... надвечір заїхати за мною? Я подзвоню, бо не хочу затримуватись там довго. Що довше корпоратив, то сама розумієш.

– Розумію, – відразу погоджується Аня. – Взагалі без проблем, чекатиму дзвінка. З собою візьму посмішку та биту. Чао.

Я кладу трубку і видихаю. Аня надійна як скеля на березі бурхливого моря, якщо сказала, значить точно буде.

І відразу телефон дзвонить знову.

Я напружено дивлюся на екран, ніби мені можуть зателефонувати якісь монстри. Але це лише Юлька.

– Полю, Полю! – одразу починає щебетати у трубку. – Ми вже їдемо, давай-но виходити. Мій Мишко вільний, якраз завезе нас до ресторану. Швидко.

Юля – моя колега з відділу, а Мишко – її чоловік. Вони гарна пара. Обидва такі худенькі, невисокі та беззастережно закохані одна в одну. Дітей у них поки немає, ну та які там роки. Мишко завжди дуже уважно ставиться до Юлі, та взагалі добра людина.

Я живу з Юлею на одному районі, тому часом буває, що Мишко заїжджає за нею і підкидає мене.

Я закриваю квартиру і спускаюся надвір. Вже небо сіріє, сонце зайшло, скоро буде зовсім темно. Денна спека пішла, щосили у свої права вступила вечірня прохолода. Повз нього проходить якийсь чоловік, окидає мене жадібним поглядом, але не намагається нічого сказати. Мабуть, просто оцінив красуню та й все. І слава богу.

За десять хвилин під'їжджає чорна «Кіа» Юльки та Мишка. Я пірнаю до салону. Тут пахне цитрусовими парфумами Юльки, грає якась східна музика. На Юльці зелена сукня з відкритими плечима. Каштанове волосся укладено у високу зачіску. У рожевих вушках висять великі сережки у формі ловців снів.

– Полі-інко! – радісно посміхається вона. – Йди сюди, сідай.

– Привіт, Поліно, – каже з усмішкою Мишко.

– Привіт, – киваю я.

Юлька жестом фокусника дістає два паперові стаканчики та маленьку пляшечку шампанського.

– Нумо, щоб у нас був одразу гарний настрій!

– Ой…

– Не відмовляйся, – сміється Мишко. – Я спеціально їй шукав саме це напівсолодке. Обскакав кілька магазинів. Тож відпочивайте, дівчатка.

Я хочу відмовитись, але потім… потім розумію, що треба трохи розслабитися. Тому киваю та беру стаканчик. Юлька швидко розливає вміст пляшки нам обом. До речі, пляшка тільки здається великою. Там, напевно, грам триста на двох не так багато.

– За нас! – проголошує вона. – Я рада, що в мене є ти та Ірина Вікторівна. Наш колектив чудово справляється з поставленими завданнями. Ура!

Ми цокаємося.

– Дякую, Юлю. Я також дуже рада, що ви в мене є.

Говорю щиро, бо робота у нас ладиться. Якби у мене був безпосередній начальник мудаком чи істеричкою, тут би було все куди складніше та сумніше.

Пробую шампанське. І справді смачно! Треба буде запам'ятати марку та назву. Коли Єгорка одужає, запрошу Аньку та відсвяткуємо.