Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » 55, Джеймс Деларджі 📚 - Українською

Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "55" автора Джеймс Деларджі. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 84
Перейти на сторінку:
«Перепрошую. Я знаю, — попросив вибачення Артур, витираючи з очей піт або сльози (що саме це було, Чендлер не міг сказати). — Я знаю, що ви професіонали, але вашій холодній логічності бракує серця».

— У нас є серце, — запевнив Чендлер. — Якби це було не так, ніхто б тут не залишався.

Літній чоловік кивнув своєму молодшому синові, підбадьорюючи його йти вперед. І тільки після другого, наполегливішого кивка хлопчик послухався — їхні ролі змінилися, і тепер малий поводився як батьків захисник, а не підопічний.

Звільнившись від малого, Артур кілька секунд ішов поруч із Чендлером мовчки, а потім приглушено засміявся.

— Ми всі тут дуже схожі на Мартіна, знаєте.

— Чому? — перепитав хлопець, вглядаючись у зарості неподалік, хай навіть ні на що не сподівався і нічого там не знайшов.

— Повільно… губимося тут. Усіх нас відділяє година, можливо, дві, від того, щоб зайти в дичавину і загубитися.

Чендлерове занепокоєння психічним станом Артура зросло.

— Що змушує вас так казати?

— Це правда.

— Якщо ви почуваєтеся недобре?..

Літній чоловік похитав головою.

— Зі мною все гаразд, якщо не зважати на пухирі та сонячні опіки. Це в мені говорить втома від того, що ми нічого не знаходимо і з кожним кроком наступаємо на щось мертве: мертві рослини, мертвих тварин, мертву землю.

Він повернувся обличчям до Чендлера.

— Я знаю, що ви не хочете, щоб я проголошував молитви і продовжував базікати, але це не має нічого спільного з підбадьоренням інших. Усі ці слова покликані мотивувати мене самого.

Чендлер подивився, як Артур рушив назирці за своїм сином.

Потім хлопець приєднався до напарника, який ішов позаду.

— Час зупинити пошуки, Мітче.

Його партнер був налаштований скептично:

— Чому? Минуло лише два тижні.

— Ага, і його тато ось-ось занепаде духом, хлопчик практично перетворився на зомбі, щодня більше добровольців виходять із гри. Я вже не полісмен, а якийсь психолог для згорьованих.

— Ми продовжуватимемо стільки, скільки цього захоче родина.

— Це нереально, і тобі це добре відомо.

— Ти хочеш сказати це йому? — поцікавився Мітч і нахилився ближче. — Якщо ми знайдемо Мартіна, то його смерть дасть якийсь позитивний результат. Це означатиме хоча б щось.

Чендлер похитав головою.

— Для тебе. Для його родини це вже й так має значення.

— Ага, — погодився Мітчелл, — але якщо ми здамося зараз, усе це не мало сенсу, чи не так? Усі наші мандри в невідоме. І не годуй мене тим лайном із газет про майже дорослого хлопця, який вирушив на Прогулянку[8]. Сенс Прогулянки зовсім інший, а ми маємо депресивну дитину, яка шукала смерті.

— Ти так кажеш, але ти його не знав. Можливо, це була його Прогулянка, його перетворення на дорослого.

— А може, це збирається зробити з тобою Тері? Перетворити тебе на дорослого?

— Облиш це, Мітче.

Напарник похитав головою.

— Махаєш рукою на життя.

— Ні, навпаки.

— Ти не можеш бути у цьому впевненим, Чендлере. Не можеш, поки життя не скінчиться.

23

Світло швидко згасало, але Мітч приїхав підготованим, тож його команда звела навколо місця подій кілька прожекторів. Чендлер спостерігав зі свого місця неподалік, як із попелу з’являються шматочки металу й клаптики паперу, почорнілі від кіптяви пальці шукали найкрихітніші уламки доказів, які б точно могли розповісти, що саме тут сталося.

Мітч урочисто промаршував повз нього, зосередившись на місці подій і записуючи подробиці на свій айфон.

— Ви збираєтеся розподіляти зміни? — поцікавився Чендлер.

— Що розподіляти? — Мітчелл насупився, роздратований тим, що йому заважають.

— Організувати нас у зміни, щоб робота тривала всю ніч.

Інспектор на якусь мить замислився.

— Ні. Моя команда може з цим упоратись. А ви можете вирушати додому.

— Ви справді такий упертий?

— Їдьте додому, сержанте. Перепочиньте. У вас був довгий день.

Кинувши це, Мітч пішов геть. Від Чендлера відмахнулися. Він замислився, чи не залишитися попри це й допомогти знайти в руїнах всі можливі докази, однак вечір із дітьми й тепле ліжко були кращі за холодну ніч та нишпорення в уламках. Нехай ці мудаки самі пораються. Навіть якщо вони знайдуть щось, що допоможе висунути звинувачення одному з підозрюваних, Мітч збирався звинуватити його лише у викраденні людини, або, з натяжкою, у спробі вбивства. І нічого більше. Аж поки вони не знайдуть могил. А це була робота для іншого дня й яскравого сонячного світла.

Проходячи повз жовті промені прожекторів, Чендлер побачив, як Фло витягнула щось із уламків. Шматочок металу, обвуглений, але досі цілий; це, безсумнівно, була фігурка Ісуса з витягнутими руками, але вже без хреста, на якому колись висіла. Чендлер пригадав, що обидва підозрюваних казали у своїх свідченнях про розп’яття і що вдома на нього чекає знервована перед першим причастям дівчинка. Раптом йому страшенно захотілося повернутися й побачити її.

Однак спершу він зазирнув до моторошно спорожнілого відділка. На місці були лише Таня і Нік, жінка закінчувала паперову роботу, а молодий офіцер барабанив соло на стійці. Обидва відзвітували, що в камерах тихо, ув’язнені змирилися з тим, що жалітися марно — вони залишаться там ночувати.

Швиденько все перевіривши, сержант поїхав додому і засмутився, дізнавшись, що діти вже сплять. Його мама теж засмутилася, що він не зміг приїхати раніше.

Вона зустріла його біля дверей, довге біляве волосся з пасмами сивини, ідеально вкладене попри пізню годину, вільно падало на плечі. Вона була вілбрукська дівчина до кісток, з сухою, як земля, на якій вона виросла, вдачею.

— Я зайду подивлюся на них, — сказав Чендлер.

Мама заступила йому шлях, витягнувши руки, як врятований із вогню металевий Ісус.

— Ні, не буди їх, — попросила вона скрипучим, але наполегливим голосом.

— Не буду.

— Вони гнівалися на тебе. Через те, що ти не прийшов додому.

Від цього Чендлерові ще більше захотілося їх побачити.

— Мене затримали. Я нічого не міг вдіяти.

— Керолайн, годі вже. — Батьків голос, голос спокою, долинув із вітальні. — Діти розгнівалися не тому, що малого тут не було.

Із цього місця здавалося, наче розмовляє старе бежеве крісло з чорнильними плямами на боці від брудних після читання газети долонь. Більшість дружин розлютилися б через цей безлад, але Чендлер знав, що його мама радіє, дивлячись на них, адже коли Пітер сидить у кріслі, він не може вскочити в чергову халепу. Колись вона намагалася відтерти чорнильні плями, та щойно їй це вдавалося, на їхньому місці дивом з’являлися ще більші, наче художник малював на вицвілій картині нову.

Спершись на бильця, батько підвівся. Тепер, коли йому було під сімдесят, із голови зникло останнє волосся, обличчя вкрилося зморшками, як рельєфна

1 ... 37 38 39 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"