Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Залежно від дня тижня й від решти прикростей, які сталися з людьми впродовж тижня, ця подія може розраховувати хіба на коротеньку згадку в кримінальній колонці, будь-який пересічний читач просто швиденько пробіжить її очима, захитає головою й перейде до наступної статті.

Я знала, про що він, побіжно ознайомившись із подробицями злочину, подумає і яким буде його висновок:

А чого ти очікувала?

Сама винна.

Розділ 18

Майже опівночі задзвонив телефон, від несподіванки кімната закрутилася перед очима. Якусь мить я не могла зорієнтуватися, як і впродовж майже місяця після того, як сюди перебралася.

Екран телевізора, важкі штори на вікнах, смужка світла з-під дверей від вуличних ліхтарів. Далі цифри на годиннику, дзеленчить праворуч від мене. Я різко сіла й намацала рукою телефон.

– Лія? – Це був Кайл, чимось стурбований, чи то збуджений, чи то пригнічений.

Дзвонить уночі. Від страху почути, що він мені скаже, сон мов рукою зняло. Я уявила Еммі, якою бачила її востаннє, її погляд, сміх, розкуйовджене вітром пасмо волосся.

– Так?

Він на якусь мить замовк, я чула, як грюкнули двері машини.

– Я був біля твого дому. Власне, я тут зараз. Тебе немає, і я захвилювався. Ну то… Вибачай, просто хотів перевірити, чи все гаразд. – Він знову замовк. – Я просто хвилююся.

Я знову глянула на годинник. Уявила Кайла на заїзді до будинку, світло вимкнене, машини немає. Мало що він міг собі подумати про те, куди я поперлася о такій годині?

– Я не з кимось іншим, якщо тебе це непокоїть.

– Ні, не це, – сказав він. Але непокоїло його саме це. – Ну, добре, так. Добре, і це не моє діло. Просто я був тут поблизу, і день нині був, от, ну був день, і я вирішив заскочити, перевірити про всяк випадок, а твоєї машини немає…

– Ти мене налякав, – сказала я й засміялася, усвідомлюючи, наскільки це безглуздо. Я перебувала в мотелі всього за десять кілометрів від мого будинку. І ніхто не знав, що я тут. – Коли ти повідомив мені про Джеймса Фінлі, я не хотіла далі залишатися вдома. Поїхала до мотелю. І зараз почуваюся безглуздо.

– Угу. Угу. Отже, з тобою все гаразд.

– Так, усе добре, – сказала я.

Я чула вітер у слухавці, шум вулиці.

– Пробач, що розбудив, – сказав він.

– Нічого. Та я й не спала насправді. – Це була брехня. Я вирубалася повністю, відлетіла далеко-далеко, вимкнула нарешті мозок.

– Де ти? – запитав Кайл, впритул наблизившись до слухавки.

– Чому питаєш? Хочеш заїхати? – Я сказала це жартома і збагнула, що насправді ні. Згадала його в своєму ліжку вчора вранці, шрам на грудях, тихе дихання, як ритмічно здіймалися й опускалися його груди. Я затамувала подих, чекаючи на відповідь.

– Ага, хочу заїхати.

Я відчула, як усмішка на обличчі розпливлася ширше.

– «Брейк Маунтен». Кімната номер сім.

Крізь щілину між шторами я побачила вогні його фар. Почулося гудіння мотора, а після того, як Кайл його заглушив, – характерне металеве клацання від охолодження двигуна. А тоді кроки на стежці, ледь чутний стукіт, його тінь з’явилася під дверима.

Я відчинила йому практично в тому ж, у чому була, коли відповіла на дзвінок: хатні штани, вільна футболка, зав’язане у слабкий вузлик волосся.

– Привіт, – сказав він, хутко прослизнувши до кімнати, ніби боячись, що хтось помітить.

– Ага, привіт. – Я замкнула за ним двері.

– Розкішно, – прокоментував він, оглядаючи приміщення з усмішкою на пів рота.

Я вперла одну руку в бік і сказала:

– І все дуже незаконно.

Виглядало як жарт. Наче ми для когось грали роль. Двоє людей, дотримуючись сценарію, відчайдушно намагаються згадати свою наступну репліку. Бо інакше цю сцену доведеться вирізати і з’ясовувати, що ми, в біса, тут робимо – цього разу тверезі, і зустрілися не випадково в барі, а свідомо, з певним наміром.

Кайл, не роззуваючись, звалився на ліжко, зверху на покривало, і заклав руки за голову.

– Те, що я приперся сюди вночі і всяке таке, мабуть, наводить на думку, ніби я заздалегідь спланував тобі зателефонувати. Просто хочу зазначити, на своє виправдання, що зараз для мене ніби шоста вечора. Я щойно закінчив зміну.

– Отже… чекаєш, що я подам тобі вечерю? – усміхаючись, запитала я.

Він, теж усміхаючись, захитав головою на подушці.

– Тоді твоє виправдання гівна варте, – сказала я й засміялася.

Кайл обхопив мене за талію й потягнув до себе на ліжко.

Я сміялася, поки він проклинав паскудне ліжко, паскудну кімнату, поки жартував, що не варто гаяти часу, бо за зайву годину з нас візьмуть додаткову платню. Сміялася й раптом знову відчула себе водночас і суб’єктом, і об’єктом. Цікаво, чи це теж частина дна, на яке я скотилася?

Ось вона, Лія Стівенс, дівчина в гівняному мотелі. Телефонний дзвінок серед ночі. Вона досі напіводягнена. Чіпляється за чужу ідею й не хоче, щоб він ішов.

Я подумки сказала: «Поглянь на себе, Ліє, ти опускаєшся нижче й нижче», – і на хвилину ніби відступила, щоб чіткіше побачити картину перед собою. Але тут Кайл прошепотів моє ім’я, а я підвела очі на нього, повернулася. Знайшла нарешті те, чого шукала. А він не зводив із мене очей під цією гидкою лампою, наче не міг повірити, що я тут, що я справжня.

У понеділок я цілий ранок була в піднесеному стані. Поки проводила урок, мої речі лежали в багажнику машини на вчительській стоянці. Я вирішила виселитися з мотелю й повернутися додому. Вирішила таки дізнатися, хто підкинув мені ту газету. З’ясувати, чи справді мені є чого боятися, чи то лише розбурхана уява.

Тому й не зреагувала на перше дзижчання мобільного телефону в когось із учнів і продовжила говорити, стоячи лицем до дошки. Не зреагувала на перше шушукання за спиною – щось витало в повітрі, а потім торкнулося моєї потилиці.

Я чула, як на середині уроку мало не весь клас