Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

– У них Кук! І вони вб’ють його, якщо ми спробуємо хоч щось зробити. Я вже мовчу про ідею з втечею!

– Ага, і тому нам потрібна зброя? Як логічно. Мушу визнати, Бенсон, мені завжди подобався твій підхід у справі... Чур, мені сокиру! З нею в руках я буду куди більш дружелюбний і поблажливий до залицянь старих тіток.

Захарія запустив долоню у волосся, і, відкинув його з очей, замислено дивлячись кудись перед собою. Очевидно, в нього визрівав план, що робити далі. Софі спіймала себе на божевільній думці, що нетвереза дружина Гровера в чомусь таки мала рацію, розпинаючись щодо його зовнішності, картин, ангелів і тому подібне.

– Гаразд, – нарешті, сказав він, – тоді зробимо ось як: Софі, ти з Орфеєм і Патріком відправляйтесь на ярмарок – Рогволд повинен вас там бачити. А тим часом, ми з Івою роздобудемо зброю.

– А чому ти? – обурилася Софі.

– Бо я красивий! Плюс, тільки я знаю, де тут зброярня.

Софі підкотила очі – з другим аргументом важко було посперечатись.

– О, Патрік так зрадіє цим новинам! Він буде просто в нестямі від щастя! – уїдливо озвався Орфей, крокуючи вглиб коридору. – Бенсон, ми зайдемо за тобою через двадцять хвилин, тож ворушися!

– Є якісь особливі побажання? Мечі? Кинджали? Може, лук і стріли?

– Катану, – сказала Софі, – і не плутатись під ногами, коли я добряче розійдусь.

У відповідь Захарія лише загадково посміхнувся.

* * *

Софі покрутилася на місці, розглядаючи себе з усіх сторін. Вона зупинила свій вибір на довгій сукні кольору слонової кістки, розшитій золотим мереживом. Зібравши волосся у тугий хвіст на потилиці, вона нашвидкоруч зробила легкий макіяж, що підкреслював її риси – Анабель могла нею пишатися!

В двері постукали. Патрік завжди був пунктуальним, і терпіти не міг людей, які змушували його чекати.

– Чудово виглядаєш,

– Я майже спіймав того клятого кота! – впевнено заявив Орфей. – Ну, що, йдемо на цю виставку потвор? Тільки Рогволда бананами не годувати, страусів не лякати, в решту Патріотів стільцями не кидатись!... Поки що…

– Здається, ярмарок відбудеться на задньому дворі – принаймні, всі туди сходяться. – Патрік подав дівчині руку, Орфей поспішив взяти з нього приклад, і всі троє рушили до виходу.

За великими скляними дверима відкривався вид на прекрасний сад – бездоганний, доглянутий живопліт простягався по всьому периметру двору, перетинаючись з високою кам’яною огорожею. Невисокі дерева з акуратними круглими кронами, були прикрашені мерехтливими гірляндами, і чергувалися з кущами, вистриженими у формі химерних звірів. І що дивно, тут було дуже тепло, як на вересневу ніч. У центрі саду, серед невеликих фонтанів, розмістилася кругла сцена і безліч столиків, спеціально відведених для гостей.

– Дозвольте вас провести, – звернувся до новоприбулих швейцар, який стояв біля дверей. Софі вже переконалася у тому, що тутешній персонал пам'ятав поіменно кожного, хто переступив вчора поріг клубу. Це не тільки справляло враження, але й наводило на думку, що людям таке не під силу… А це могли бути зовсім і не люди.

Чоловік провів їх повз сцену до дальнього столика. Їх місце виявилось дуже зручним – вони могли спостерігати за всім, що відбувається, не викликаючи до себе зайвого інтересу з боку учасників.

– Химерні у нас видались вихідні, еге ж? – Орфей розщепив ґудзик на піджаку, опустившись на крісло. – Ніколи не думав, що буду причетним до чогось такого. Ну, ви розумієте, про що я? На Дні ж все зовсім по-іншому, там інші правила, і тамтешні тварюки знають своє місце… А тут – все навпаки, тут балом правлять монстри.

Патрік примружився.

– Сподіваюся, Зак знайде зброю, інакше, наші й без того мізерні шанси вижити, будуть рівні нулю. І як взагалі так вийшло, що вони спіймали Кука? Фея, він ж був з Івою…

– Вона сказала, що всього на хвилину залишила його самого, а коли повернулася, голомозого вже не було. Спочатку вона подумала, що Кук вирішив сам знайти тебе, щоб вибачитись, тому й не стала здіймати галасу.

– Прекрасно, просто прекрасно… – Мисливець зітхнув, відкинувшись на спинку крісла. – Ти не міг би залишити нас ненадовго?

Орфей кивнув.

– Чому ні. Тим паче, оті дві кралі вже давно мені підморгують, піду, привітаюся.

Софі провела його поглядом до стола, за яким голосно перемовлялись молоді панянки. Запримітивши хлопця, вони пожвавішали, і звеліли офіціанту принести ще одне крісло.

– Софі, я хочу, щоб ти надалі була біля мене, – почав Патрік. – Я не збираюсь працювати в парі з Івою, коли наші легенди вже немають значення… Мені спокійніше, коли ти в полі мого зору. І беручи до уваги те, як ти себе зараз почуваєш, навіть не думай сперечатися.

Дівчина посміхнулася. Вона навіть не здогадувалася, як сильно скучила за Патріком, поки не опинилася з ним сам на сам.

– Мені вже значно краще. Чесно! А втрата свідомості – велике діло! Подумаєш, перевтомилась… Патрік, ти ж знаєш, про мене тобі хвилюватися не треба.

– Ти не просто знепритомніла – ти вся горіла. Тебе не припиняло лихоманити, і ми вже й не знали що робити.

Софі випрямилась, опершись ліктями на край стола.

– Це прозвучить безглуздо, – сказала вона, – але вчора ніхто не співав? Мені здалося, що я щось чула…

У відповідь Патрік якось дивно подивився на неї, витримавши паузу, несподівано м’яко сказав:

– Софі, тобі примарилося. Ніхто не співав.

– Так… Звичайно, не зважай. Це все наслідки температури…

– Що це? – Патрік взяв її долоню, уважно роздивляючись ту дивну плямку. – Це що, опік?

– Уявлення немаю.

Софі хотіла забрати руку, але він не відпустив. Ще мить він не відривався від вивчення дивної плямки, а потім лагідно поцілував її. Від несподіванки дівчина сіпнулася і гулко втягнула повітря – до дружніх обіймів в їх стосунках вона звикла, але таке Патрік зробив вперше. У відповідь він лише посміхнувся, наче нічого не сталося.

– Так, дорогі друзі, мені начхати, вчасно я чи ні, – Орфей безцеремонно всівся