Читати книгу - "Макбет"

запропонував їм підсісти до їхнього столика! А Макбет пішов до бару, взяв усім пива, повернувся й почув, що Дафф уже вихваляється тим, що вони з Макбетом — найкращі курсанти останнього курсу поліцейського коледжу. Мовляв, на них обох чекає карколомна службова перспектива, тому давайте, дівчата, приєднуйтеся до нас, не соромтеся — вам же краще буде. Дівчата розсміялися, очі тієї з них, яку звали Мередіт, зацікавлено блиснули, але вона опустила їх, коли Макбет спробував перехопити її погляд. Після закриття бару Макбет провів Мередіт додому і був винагороджений дружнім потиском руки і телефонним номером. Коли наступного ранку Дафф докладно розповів, як кохався з її подружкою Ритою на вузенькому ліжку в гуртожитку для медсестер, Макбет зателефонував Мередіт і тремтячим голосом запросив її на вечерю.

Він замовив столик у «Ліоні», але збагнув, що то було помилкою, побачивши, як досвідчений офіціант зміряв його поглядом. Елегантний костюм, позичений у Даффа, виявився завеликим, тому довелося вдягти костюм Банко, а той був на два розміри замалим і на двадцять років застарим. На щастя, ця вада компенсувалася вбранням Meредіт, її красою та тихою і ввічливою вдачею. Єдиним, що він зрозумів у меню французькою мовою, були ціни. Мередіт переклала меню й пояснила, що отакі вони є, ці французи: відмовляються визнавати, що розмовляють мовою, яка перестала бути міжнародною, а англійською володіють настільки погано, що не можуть знести подвійного приниження, себто виставляють себе телепнями, нездатними опанувати мову своїх споконвічних суперників.

— Нахабство й невпевненість у собі часто йдуть рука в руку, — зазначила вона.

— Так, я невпевнений у собі, — сказав Макбет.

— Я мала на увазі твого друга Даффа, — пояснила Мередіт. — А чому ти почуваєшся таким невпевненим?

Макбет розповів їй про своє минуле. Про сиротинець. Про Банко та Віру. Про поліцейський коледж. З нею було так легко говорити, що у нього з’явилася спокуса розповісти їй про все; на якусь мить безрозсудно захотілося розповісти навіть про Лорреля. Але, звісно, він цього не зробив. А Мередіт повідала, що виросла у привілейованому західному районі міста, і її батьки старалися робити так, аби діти жили в достатку й водночас були надзвичайно вимогливими й виховували в них амбітність, особливо у її братів.

— Захищені, привілейовані — і занудливі, — підсумувала Мередіт. — Знаєш, я ніколи не була у східній частині Другого району.

Вона розсміялася, коли Макбет відмовився сприйняти це за чисту монету.

— Справді! Ніколи там не була!

А після вечері він повів її до річки. Вибоїстою дорогою повз старі облуплені будинки вони дійшли аж до мосту Пенні-Брідж. Коли Макбет сказав їй «добраніч» біля хвіртки, Мередіт нахилилася й поцілувала його в щоку.

Коли він повернувся, Дафф іще не спав.

— Ану, розповідай все по черзі, — наказав він. — Повільно й детально.

Два дні потому. Кінотеатр. Фільм «Володар мух». Додому вони поверталися під одною парасолькою, і Мередіт тримала його під руку.

— Як діти можуть бути такими жорстокими та кровожерливими? — сумно спитала вона.

— А чому діти мають бути менш жорстокими, ніж дорослі?

— Але ж вони народжуються безгрішними!

— Безгрішними і без жодного уявлення про мораль. Хіба ж батьки не вимагають від нас миролюбної пасивності, щоб ми знали своє місце у суспільстві й дозволяли їм витворяти з нами все, що заманеться?

Біля хвіртки вони поцілувались. А в неділю Макбет запросив її на прогулянку в ліс по той бік тунелю. З собою він взяв прогулянковий кошик з наїдками.

— А ти добре куховариш! — вигукнула Мередіт.

— Це Банко з Вірою мене навчили. Ми з ними часто приходили саме на це місце.

А потім вони поцілувалися, її дихання стало уривчастим, і він засунув руку під її бавовняне плаття.

— Зачекай… — попросила вона.

І він чекав. І, чекаючи, вирізав серце на великому дубі, а вістрям ножа вишкрябав у серці їхні імена: Мередіт і Макбет.

— Вона вже готова тобі віддатися, — впевнено резюмував Дафф, коли Макбет повернувся додому і детально все розповів. — У середу я піду до Рити. А ти запроси її прямо сюди.

Коли Мередіт подзвонила у двері, Макбет відкоркував пляшку вина й запалив свічки. Він був готовий. Але не до того, що сталося — тільки-но Мередіт зайшла, як розстебнула йому ремінь і засунула руку в штани.

— Н-н-не треба, — затинаючись, пробурмотів він.

Вона ошелешено глянула на нього.

— П-п-припини.

— А чому ти заїкаєшся?

— Я не хочу, щоб ти це робила.

Зі щоками, палаючими від сорому, Мередіт прибрала руку. Вони мовчки випили по склянці червоного вина.

— Мені завтра рано вставати, — сказала вона. — Скоро іспити, тож треба готуватись.

— Авжеж.

Минуло три тижні. Макбет кілька разів телефонував, але Мередіт слухавку не брала, а Рита казала, що подруги немає вдома.

— Наскільки я зрозумів, ти з Мередіт уже не зустрічаєшся, — поцікавився Дафф.

— Ні, не зустрічаюсь.

— І ми з Ритою також. Ти не проти, якщо я зустрічатимусь із Мередіт?

— Сам у неї спитай.

— Та я вже питав.

Макбетові аж дихання перехопило. Його серце наче пазурами стиснули.

— Та невже? І що ж вона сказала?

— Сказала, що згодна.

— Правда? І коли ж ти збираєшся…

— Вже. Вчора. Так, нічого особливого, але… все одно приємно.

Наступного дня Макбет прокинувся хворим. Та лише згодом збагнув, що то за хвороба і що від розбитого серця ліків не існує. Страждання можна було лише перетерпіти, і він терпів. Страждав мовчки, не повідавши її ім’я нікому, крім старого дуба на сонячному боці тунелю. І згодом симптоми минули. Майже повністю. А ще він дізнався: люди помиляються, кажучи, що закохатися можна лише раз у житті. На відміну від Мередіт, Леді була і хворобою, і зіллям водночас. Спрагою й водою. Бажанням та його задоволенням. А тепер її голос долетів до нього мов через море, дотягнувся через нічну темряву.

— Любий…

Макбет полинув крізь воду та вітер, крізь світло та темряву.

— Любий, прокидайся!

Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Мабуть, була ще ніч, бо в кімнаті панувала темрява. Але якась зерниста темрява, як на фото, щось на кшталт майже невловимої сірості, яка передує світанку.

— Нарешті! — засичала Леді йому у вухо. — Де ти був?

— Де? — здивувався Макбет, намагаючись вхопитися за останню скалку сну. — А хіба я був не тут?

— Твоє тіло — так, але я намагалася розбудити тебе кілька годин. Ти був як непритомний. Що ти зробив?

Макбет і досі намагався чіплятися за сон, але раптом розгубився: що за сон то був? Хороший чи кошмарний? Дункан… Він розслабився — і в темряві закружляли якісь