Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"

Я не знаю скільки зараз часу. Цілком втратила йому рахунок. Але в кімнаті дуже темно і щось нагадує, що на вулиці глибока ніч.

З очей уже не котяться сльози. Вони взагалі можуть скінчитися? Мені здавалося, що ні, але плакати більше не виходить. Я просто лежу на ліжку та обіймаю подушку. Настрій повне лайно. У голові й досі не вкладаються слова батька. Як хотілося б вірити, що він говорив неправду. Просто жартував. Але ні. Скільки б я не чекала, батько так і не сказав, що пожартував. Сказавши всі ці жахливі речі, він просто покинув будинок Бакера. Залишивши мене тут. З цим... з цим... Навіть слова підібрати не виходить. Я так розраховувала, що сьогодні ввечері я вже буду у своєму домі. У своєму ліжку. І як жорстко мене обламали. Усі слова Бакера виявилися правдою. Батько особисто мені сказав, що нікуди не забере. Що я маю бути слухняним звірятком у руках цього чоловіка. Повинна робити все, що він хоче і наказує. Було стільки гучних слів про поганих людей. Про те, що батько за мене боїться. Ось тільки це просто слова. А якщо він і справді мене продав, а всі ці слова були лише для того, щоб я залишалася слухняною? Боялася, що мене хтось образить і тому трималася за штанину Бакера і благала мене захистити? Ну от справді, простіше не придумаєш?

Коли двері в кімнаті скриплять, я моментально напружуюсь. Чую, як вони відкриваються, а потім кроки. Я відразу ж заплющую очі. Не хочу нікого бачити та ні з ким розмовляти. Хоч би хто це був. Але вибір невеликий. Те, що це він, я розумію по тому, як кімната заповнюється запахом його парфуму. Серце починає битися сильніше. Я страшенно нервую, але заплющую очі ще сильніше.

- Ти нічого не їла за цілий день. Внизу накритий стіл, ти можеш спуститися та поїсти. - Його голос звучить зовсім поряд. Отже, він біля ліжка. Не ворушуся, не подаю жодної ознаки, що я у свідомості. - Вирішила вдавати, що спиш? Тоді тобі потрібно краще попрацювати над контролем дихання, - у його голосі чується знущання, а в мене всередині щось вибухає. Мені здається, що терпець.

Я різко розплющую очі та сідаю на ліжку.

- Бачу, ти не розумієш тонких натяків, що я не хочу розмовляти, чи потрібно сказати прямо? - Запитливо вигинаю брову. Тримати себе в руках не виходить. Емоції сильніші за мене. Вони б'ють ключем.

- А я переживав, що ти сумуєш.

З відчинених дверей падає світло в кімнату. Я чудово бачу Бакера. Бачу, як він зухвало посміхається і на мене дивиться.

- Ну що ти, тут так весело, що сумувати не доводиться, - шиплю у відповідь.

– Тобі потрібно поїсти, – Бакер ігнорує мої слова.

- Я на дієті, - розтягую губи в посмішці, - хочу влізти у нову весільну сукню. Адже в нас скоро така надзвичайна подія. - У моєму голосі стільки іронії, що тільки сліпий і глухий може цього не помітити.

Аарон примружується, на секунду я бачу як небезпечно поблискують його очі. Я навіть замислююся над тим, щоб зменшити тон. Але після емоції знову беруть гору.

- Якщо так, сидітимеш на вівсянці найближчі три дні. Скажу, щоб тобі приготували.

- Знущаєшся?! - Різко схоплююся з ліжка. Яка до біса вівсянка?

- Підтримую твоє прагнення влізти у весільну сукню, - він продовжує глузувати.

- Я хочу спати! Вийди з кімнати! Не хочу тебе бачити!

- Тон зменшила, - видає таким голосом, що я відхитуюсь назад. Здається, на його думку, я переступила межу. Хоч і справді, кричу так, ніби безсмертна. – Бачу твоїм вихованням мало хто займався.

Він робить крок уперед, тим самим змушує мене відступити.

- Займуся твоїм перевихованням відразу після весілля.

Впираюся у стіну. Відступати більше нікуди.

- Та пішов ти! - Випльовую ці слова в його обличчя, коли підходить впритул. Різко подаюсь уперед, хочу втекти, але Бакер притискає мене до стіни. Не дає втекти.

- Не розкидайся словами, дитинко. Тому що я піду, - його руки стискають мої й різко смикають уперед, так що я в нього втискаюся. Відчуваю жар його тіла. - Після весілля візьму все, що мені належить, - хрипить у губи.

- Це лише фіктивний шлюб! Тобі нічого не належить!

- Мені нічого не варто зробити цей шлюб справжнім. Аж надто велике бажання приручити такого дикого звірка.

***

Навшпиньки підходжу до дверей і прислухаюся до того, що відбувається в коридорі. Серце стукає так, ніби зараз вистрибне назовні. Я почуваюся справжнісінькою злочинницею. Надворі глибока ніч. Я вже третю добу перебуваю в цьому будинку. Точніше сказати у кімнаті. Після останньої розмови з Бакером, я з неї так і не виходила. Влаштувала бойкот. Нічого не їла. Мені приносили їжу в кімнату, я до неї навіть не торкалася. Якщо чесно, я хотіла спровокувати його хоч на якусь реакцію. Щоб він зрозумів мій протест. Але Бакеру було чхати на все, що я робила, ніби у психа були залізні нерви. А ось мої принципи трохи починали руйнуватися. Третій день без їжі мені дався дуже важко. Живіт бурчав і болів. Мені почала снитися їжа. І я прийняла рішення, що сьогодні прокрадусь на кухню і щось звідти вкраду. Швидко перекушу, щоб не спалитися і повернуся в кімнату.

Коли розумію, що за дверима тихо, тихесенько тягну ручку вниз, а потім на себе двері. Навшпиньки виходжу в коридор. Я не хочу, щоб мене зловили. Навіть той факт, що Аарона здається немає вдома, мене не заспокоює. Я не впевнена, що він не повернувся. Так, тієї машини, на якій він зазвичай їхав, у дворі не було. Але ж це не означає, що він не міг повернутися на іншій? Його взагалі могли привезти хтось з друзів чи охорона.

Маленькими кроками йду до сходів. Від передчуття того, що я скоро поїм, живіт починає бурчати з новою силою і мені здається, що цей звук луною розноситься по дому. Обертаюся, оглядаюся на всі боки. Боюся, що за мною хтось може спостерігати. Коли нікого не бачу, знову починаю йти вперед.

За ці дні, проведені в кімнаті, я дуже багато думала. І дійшла до єдиного правильного рішення - мені потрібно звідси втекти. З цього полону. Від цього психа. Я могла б кілька днів ховатися у подруги. Позичити трохи грошей. Після того, як знайти роботу і почати своє життя. Без зрадника батька і цього... дресувальника. Тому я цей час не дарма провела у кімнаті. Я змогла з'ясувати, що вночі є час, коли рівно п'ять хвилин собаки не бігають територією. Це завжди відбувалося приблизно одночасно. Я не розуміла причини цього, тому що з моєї кімнати було не так багато видно. Тому мені потрібно було трохи розширити свої межі, щоб я могла зрозуміти, чому так відбувається. Тому що того, що собак на подвір'ї немає п'ять хвилин, мало. Мені потрібно було ще зрозуміти, як вибратися за паркан непоміченою.