Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур"

- Яка там чаклунська! Звичайний жіночий роман-фентезі, тобто казочка для дорослих. Таких тисячі лежать на полицях книжкових магазинів.

- То ми для тебе лише персонажі казочки? – прищурився Клод.

- О, ні! Такими ви були місяць тому. Тепер же все цілком реально, на жаль. Як і перспектива моєї передчасної смерті.

- І що, все відбувається так, як там і написано?

- Не все. Але основні події співпадають. Тому я й припхалася до тебе, намагаючись змінити хід історії. 

Чоловік деякий час стояв мовчки, обмірковуючи мої слова. А я пішла і всілася на ліжко. Яка вже різниця – ввічливо це чи ні, пристойно чи не дуже? Коли твоя голова лежить на пласі, то турбуватися як виглядає зачіска безглуздо. 

-  Як же ти збиралася викручуватися далі, якщо не маєш жодного уявлення ні про закони нашого світу, ні про людей чи магів, яких мала б знати? Що збиралася робити на балу серед купи знайомих незнайомців?

-  Не знаю, - чесно відповіла. – Сподівалася на везіння.

Він скептично підвів брову. Згодна! Після того як мене сюди закинуло, останнє на що можна розраховувати – везіння. Бо я вже заслуговую на звання чемпіона з халеп. От тільки все одно сподіватися мені нема більше на що. Лишається тільки надія, що якась, хоть дрібненька частина цього самого пресловутого везіння лишилася десь на чорний день.

- То що ти вирішив зі мною робити? – запитала прямо, бо терпіти невідомість вже було несила.

В очах Клода спалахнули лукаві вогники, а посмішка стала такою лукавою і красномовною, що я вже очікувала на порцію нових капосних обіцянок. Та мабуть у ньому все ж лишилась доля порядності, бо вголос він сказав зовсім інше, ніж те, що було на думці і легко читалося на його обличчі:

- Навчати. Багато і старанно навчати, кицю. До балу лишилося зовсім мало часу, а моя наречена має бути там краща за всіх. Тому до обіду можеш відпочити, а потім почнемо.

Я мовчки дивилася, як він виходить з кімнати, не знаючи чи мені радіти, чи боятися ще більше. Можливо він все ж не такий вже й паскудник, як я вважала. Вже майже зачинивши двері, чоловік зупинився, просунув голову у отвір і з нахабною посмішкою повідомив:

- Але це ніяк не змінює того факту, що я хочу бачити тебе в своєму ліжкові, - і швидко зник за дверима.

- Зараза! – вигукнула я вслід і щосили жбурнула подушку у вже зачинені двері.

Поряд пролунав задоволений сміх бабці-привида, що весь цей час тихо спостерігала за нами. Такий собі театр на мінімалках давав прем’єру вистави для одного єдиного гостя. І коли завіса опустилася, вона видала свій вердикт:

-  А що я казала! Ви просто створені одне для одного!

Я навіть не стала запитувати з якого такого дива вона зробила цей висновок. Розбиратися з логікою пришелепкуватої бабці – все одно, що шукати суху піщину на морському дні.