Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Ви тремтите, Даріє?

Я швидко звільнилася і ще більше опустила погляд у підлогу, розглядаючи з серйозним виглядом начищені до блиску туфлі чоловіка.

— Де Ваші вечірні рукавички, Даріє? — прогримів на весь кабінет граф де Лівон.

Я подивилася на нього, не розуміючи про що йдеться мова. Його друг також озирнувся і запитливо глянув на чоловіка.

— Сукня підібрана вкрай… невірно! Ніхто не повинен бачити її руки, Кейле! Забув? Чи ти представлятимеш ресу, як свою далеку родичку?

— Ох!

Я машинально сховала руки, але граф Беррінг встиг побачити на моєму зап'ясті татуювання у вигляді номерного знаку. Такі мітки наносилися кожній сироті, кожному ресу та ресі, щоб легше вести їх облік. Це без проблем видавало наше походження, щоб нікого не обманювати. А також це не давало можливості втекти і почати нове життя, адже всі рано чи пізно побачать твій номер і дізнаються, хто ти.

Граф Кейл швидко посміхнувся і знизав плечима.

— Це не проблема...

— Це велика проблема і промах з твого боку, Кейле! Я бачу довіряти тобі в таких справах не слід. Врахую на майбутнє.

Так виходить, кравець був найнятий графом Беррінгом…

— Припини все перебільшувати, Віторе.

Нарешті я зітхнула, коли чоловік відійшов від мене. Я не наважувалася більше дивитися на чоловіків, але й не могла зрозуміти: що мені робити далі?

— Зрештою, сукня дуже...

— Повторюю, — грубо перебив друга Його Світлість. — Але ти маєш рацію в одному: зрештою, тобі з нею йти на бал. Мені погано і я хочу відпочити. Ідіть. Не забудьте про рукавички.

Після цих слів граф зачинився у своїй кімнаті.

— Не звертайте на нього уваги, Даріє. Він і при здоровому глузді був дуже буркотливий, — несподівано беручи за руку і ведучи до виходу, з чарівною посмішкою промовив чоловік. — Ви - прекрасні в цій сукні. І сукня, і макіяж Вам дуже личать. Ви побачите це в очах інших чоловіків на балу. Напевно, у мене буде багато ворогів та заздрісників.

Як тільки за нами зачинилися двері і ми зробили буквально кілька кроків, стіни здригнулися. Я миттєво обернулася, щоб побігти до графа, але мене зупинив граф Беррінг.

— Ми запізнимося на бал, Даріє. Я думаю з Вітором все гаразд.

— Ні, я зобов'язана переконатися! - твердо заявила я і звільнила руку.

Як тільки я вбігла до кабінету, на мене одразу обрушився шквал обурення.

— Якого демона Ви вриваєтеся щоразу, ресо?! Виконуйте мій наказ: йдіть негайно. Не вистачало ще, щоб через Вас Кейл спізнився на королівський прийом!

Я стиснула губи і порахувала до десяти. І все-таки запитала.

— З Вами точно все гаразд, мілорде? Або цей чудовий бал лише привід відправити мене подалі від Вас, щоб... щоб я не змогла Вас...

— О, боги, Даріє. Ідіть. Надто висока ціна - відправити Вас на королівський бал, щоб побути мені на самоті, - менш гнівним голосом відповів граф, але все ж таки з явним роздратуванням.

У дверях з'явився граф Беррінг.

— Все добре? Чи можемо їхати?

Я була в нерішучості. Одна думка спливла у мене в голові, настільки божевільна, що я ледве наважилася промовити її вголос.

— Я поїду на бал лише за однієї умови, мілорде, — якомога твердіше заявила я. Граф Кейл дуже щиро здивувався і навіть рот привідкрив. Так, ось така служниця працює у його друга.

Краєм ока помітила, як повільно з кімнати виїхав візок. Граф був на межі люті.

— Ви ставити мені ультиматуми, ресо?

— Я... я не можу поїхати на бал, знаючи, що Ви...

— Ще раз повторюю: це ультиматум?

Ух, від його голосу та погляду стало мені зовсім холодно і навіть шлунок скрутило.

— Це лише дракориб, — швидко промовила я. - Він не заважатиме Вам, обіцяю. Ви його майже не помітите. Він не вимовить жодного слова, обіцяю!

— Дракориб? — в один голос перепитали двоє чоловіків.

— Так, — повністю зніяковівши, поспішила відповісти я.

— Що за нісенітницю Ви несете, Даріє? — суворо запитав мене граф Вітор.

Я облизала пересохлі губи.

— Він простежить, щоб з Вами все було гаразд...

— Дракориб простежить? — здається, мене вважають божевільною.

— Мало хто гідно оцінює цих істот, але вони дуже розумні. Часом занадто балакучі, але запевняю...

— Балакучі? Даріє, Ви вирішили нас усіх звести з розуму?

— Ні... прошу Вас, мілорде... Я справді маю намір не підкоритися Вам, якщо Ви відмовите мені в моєму проханні, — під кінець узявши себе в руки, вже твердіше і рішуче заявила я.

— Хм, — кашлянув позаду мене граф Беррінг. — Віторе, друже, ми справді запізнюємося. Погодься на цей... милий жарт, та ми поїдемо і дамо тобі спокій.