Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Спершу вирішую, що Олег везе у квартиру, де жила минулого разу. Данте ж сказав, що з коханками не живуть. Нехай не подобається, що так називає, але це правда. Я не дівчина, не наречена, не його пара, отже…коханка, або одна з. Проте, помічаю, що їдемо зовсім іншою дорогою. Повз миготять не ті магазини чи будинки, що бачила минулого разу. Мовчу. Не знаю, що задумав Марк, але якщо змінив рішення, я не проти. Насправді не впевнена чи хотіла б жити окремо. Я тут чужа, навряд він мав би час і до мене заїжджати, та і…планів його не знаю. 

Врешті, ми прибуваємо під величну багатоповерхівку. Підіймаємося ліфтом на 25 поверх. З захватом оглядаю усе. Цей дім, точніше будинки, — адже район складається з кількох, — вражає. Білого кольору, футуристичного зовнішнього вигляду, з натяком на фантастичні фільми. Будинки цікаві, приваблюють око, хочеться дивитися та розглядати їх. Та вражає ще сильніше інше — вигляд з вікна. Квартира дворівнева, вигнута цікавою формою, і з неї відкривається вид на Батьківщину Мати. Я одразу її помічаю, тож роззувшись, мчу до вікна та розглядаю Київ з шаленої висоти. Здається, краєм ока помічаю ще купола Києво-Печерської Лаври, а також блиск води відомого Дніпра. 

— Подобається? — лунає за спиною.

Розвертаюся до Данте. Широка усмішка говорить більше, ніж могла б висловити захват словесно. 

— Ми будемо тут удвох? — запитую й знову повертаюся до вікна. 

— Ні. 

Варто цим словами пролунати плечі одразу опускаються. Не хочу показувати Марку власну реакцію, але й приховати не вдається. Відриваюся від вікна, проте до нього обличчям не обертаюся. Дивлюся на підлогу, поки в голові вирує багато думок. І страхів. Але мушу нагадати собі — я була готова до цього. Хіба не тому книги потайки продавала? 

— Отже, більше не побачимося? — тон видає мене. 

Чую кроки. Данте повільно наближається. Кладе долоні на плечі й злегка стискає їх. 

— Я обіцяв твоїй матері покращити  життя її доньки. Близькість зі мною й так зайшла далеко, Сабріно, тому що я не той чоловік, який тобі потрібен. 

Напружуюся. Дихання збивається. Звідки йому знати який мені потрібен? Він розбудив у мені нову дівчинку! Показав їй, якою потрібно бути, аби об тебе ноги не витирали. Він знає, що навпаки, потребую саме його. 

— І що ж далі? — шепочу. — Більше ніколи не побачимось? Ти пропонував близькість і я погодилася.Прийняла. А тепер йдеш? 

— Я не залишаю тебе. Просто викреслюю те, що було у Золотому. 

Різко обертаюся, набираючи повні легені кисню.

— Кожну ніч сексу, — уточнюю відверто, без сорому чи чогось подібного. В очі дивлюся. Розчарування змішується з гнівом. — Ти викреслюєш кожну ніч сексу. 

Синьо-зелені океани чомусь такі теплі. Немов…відпускає, хоча сам не хоче. Навіть дивно стає, аж мову відбирає, тому й дивлюся, почуваючись розгубленою. 

— Ти б хотіла продовження? — уїдливість в питанні проковзує. — Чи приїхала почати нове життя? Нормальне, цілісне, повне звичних речей для інших дівчат? Тобі дев'ятнадцять, Сабріно. Живи й насолоджуйся. Налагоджуй стосунки з Маріаном, він скоро приїде до тебе. Вступи у ВИШ. Знайди друзів. Роботу, якщо бажаєш. 

— Без тебе, — промовляю тихо. — Я мушу жити без тебе, хоча це саме ти прийшов і змінив усе. 

Тепер його очі майже знову такі, що були колись, в перші дні нашого знайомства. Обличчя нічого не показує, навпаки, Данте ховає усе. Я тільки вирішила, що можемо зробити маленький крок вперед, а він підтвердив страхи й дії, чому робила собі подушку безпеки. 

— Маленьким дівчаткам не варто зв'язуватися з дорослими чоловіками, — відрізає спокійно. 

Всміхаюся. З болем в очах, навіть і не приховую. Болить мені від його слів, почуваюся викинутою рибою на берег. Повітря не вистачає. Того, що пропонує — мало. Я ж казала — хочу більшого. І він одне з цього більшого. 

— Ти казав тобі дах рве. Просив обрати. Я обрала, пане Данте. — в тон відповідаю. 

Пальцями бере за підборіддя. До себе обличчя підіймає та шепоче:

— Зараз не розумієш, а потім усвідомиш — я тобі свободу даю. Живи й радій, Сабріно. Не існуй. Не завмирай в очікуванні, що я змінюся, стану іншим. Між нами більшого не могло бути. Як би егоїстично я не хотів продовжити наш секс, я не буду. Ти повинна навчитися жити сама, без мене. Не хочу, щоб залежала від чогось. Не хочу втягувати у життя пліток та інтриг. За гроші не хвилюйся, — продовжує й різко відсторонюється, ніби й самому болить. — Ось, — в руки вкладає карту. — Твоя. Купуй що хочеш. Іноді буду присилати до тебе когось зі своїх людей, щоб перевірити чи усе добре. В іншому, наші шляхи розходяться. 

Данте йде. Більше нічого не каже, навіть поцілунок на прощання не залишає. Ось так просто і легко дробить серце стискаючи крихкий орган у долоні. Розбиває вщент. Залишається тільки порожня тиха квартира й замкнені двері, що він закрив. І я, з надіями, котрі душу дірявлять.