Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Олег

  Я зручно влаштувався та лежав на великому стогу старого сіна, розглядав нічне небо, воно сьогодні було чисте, прозоре, вкрите яскравими зорями, вони світились різнокольоровими вогниками, наче сміялись з тих хто перебуває тут на Землі. Насправді якщо забути про те, де саме ми з хлопцями знаходились та при яких обставинах, дуже добре виходило мріяти. Я, наприклад постійно думав про своє серденько, якби ми жили в мирні часи, ми б з нею разом могли так зручно та приємно відпочивати у спекотну серпневу ніч та розглядати зірки, розмовляючи про щось своє, а в перервах між словами палко цілуючись. Посміхався своїм думкам, ніколи не був романтиком, але постійно перебуваючи на межі життя і смерті, починаєш цінувати дрібнички яких раніше ніколи не помічав.

 Після активних обстрілів, підступних перестрілок з ворожого боку, наступило тимчасове затишшя, коли ми мали змогу трошки помріяти, щось перекусити, крапочку поспати. Хлопці обрали для себе різні місця для передишки. Я в бліндаж принципово не поліз, набридло вже сидіти там, навіть мої міцні нерви не стали стальними канатами, я рахував дні, коли зможу поїхати додому й побачити свою кохану дівчину. Наше з Іриною розлучення майже добігло фіналу, залишилось лиш бути присутнім на останньому засіданні, я робив все чесно, хоча і міг пришвидшити цей процес. Мав серйозний намір одразу вхопити свою синичку та подати заяву на одруження, марив мріями бачити її власною дружиною. Але клята війна розпоряджалася життями людей по-своєму, не рахуючись ні з ким.

 Наступний день засмутив мене, бо я отримав навіть не одну, а дві поганих звістки, які добряче підкосили мій настрій. Добре, що тут можна було стріляти, бо саме це тепер служило як заспокійливий засіб. Ворогам діставалось на горіхи, бо так вивести мене з ладу врівноважених могла тільки вона. Ми з Юлею спілкувалися не кожного дня, на жаль, але я намагався виходити на зв’язок якомога частіше. Всі наші розмови обмежувалися середньостатистичними фразами, будь-які конкретні подробиці у спілкуванні я заборонив, бо добре знав, що всі дзвінки в ту зону де я знаходився, прослуховувалися противником. Сьогодні Юля теж не називала назв, але я розумів куди вона зібралась.

- … Олеже, я не можу просто сидіти і чекати на тебе вдома, мені потрібно чимось займатися. – Юля знову і знову наполягала на своєму, вперта.

- Так не сиди, хто ж тебе тримає. Знайти собі роботу по місцю.

- Те що пропонують мені не подобається.

- А їхати Бог знає куди, це «гуд»?! - моєму обуренню не було межі. Я розумів, де саме, вона збирається працювати, а там згодом знову до фронту поступово добереться. Подібний розвиток подій мене категорично не влаштовував, але що я міг сказати окрім обурливих слів, перебуваючи на сході.

- Це не так далеко, як тобі здається.

- А якщо я швидше повернуся? – Юля у відповідь приречено всміхалася.

- Любий мій, я вже більше місяця на тебе чекаю! А ти обіцяв мені інше.

- Так сталося, не все залежить від мене, наче ти не розумієш?

- Розумію дуже добре. Тому поки ти виконуєш свої обов’язки, я виконаю свої. А от коли справа дійде до твого повернення додому, ми все обміркуємо, як бути далі.

- В моїй квартирі жити не схотіла, автівку не взяла, чекати не хочеш… - лаявся я.

- Зупинись. Це звичайна робота! Я чекаю тебе більше ніж ти уявляєш, не вигадуй дурниць. Між нами нічого не змінилося, але ж я не домашня тваринка, мені потрібно працювати і приносити користь державі.

- То може подякувати, що ти не зібрала валізу в інші небезпечні місця.

- Перестань! Немає різниці в якому місті я чекаю. Все.

- Зрозуміло!

 Я хотів кинути слухавку, вчасно спинив себе, з останніх сил тримаючи в руках, знайшов слова для прощання, сухі та невдоволені, але ж! Юля прощалася звично, наче й не було ніякої неприємної розмови. Ранок було остаточно зіпсовано, як повернуся, то поїду одразу за нею, й силою заберу додому, більше ніяких ризиків! Ще не хотів, щоб вона навантажувала себе після поранення, наслідки якого все ще відгукувалися неприємними відчуттями та болями. День після поганої новини теж пішов шкереберть, одного з моїх досвідчених хлопців поранили, не критично, але зі строю вивели, його відправили евакуацією до шпиталю в сусідню область, туди куди зібралася моя невгамовна.

 Вечір не забарився, знову приніс погану новину, я їх вже колекціонувати можу, матір вашу! На цей раз дзвонила не Юля і не на мобільний телефон. На зв’язок увірвався спантеличений Сергій, ми розмовляли супутниковим телефоном для спеціального зв’язку,  який не мало змоги прослуховувати вороже москальське вухо. Ми з ним ще жодного разу не розмовляли за допомогою супутника, і це стало першим, що мене насторожило. Друге було те, що Сергій мені не дзвонив зовсім, ми обмежувались короткими текстовими повідомленнями на кшталт «живий, здоровий, все ок». Щось таки сталося, підозрював я, крокуючи до телефону.

- Слухаю!

- Привіт! – голос Сергія звучав схвильовано.

- Що сталось? – не тягнув кота за яйця, часу на те не мав.

- Мені дзвонила Люба. Вона отримала звістку, що Кирило пропав безвісти.

- Як це? – розгубився я.

- Як… - зітхнув друг. – Як буває на війні. Їх роту розбили, поранених мало, більшість загинули. Я вже дізнався, Кирила та одного з його підлеглих не знайшли.