Читати книгу - "Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко"

​Командир подякував хлопцеві та взяв ложку. За декілька хвилин з сніданком було покінчено, тому взявши чашку з чаєм в руки, Степан закрив очі та насолоджувався смаком напою. До хлопця сіла Валя зі свої підносом та теж почала снідати.

- Куди йдете сьогодні? – спитала дівчина, закінчуючи свій сніданок, - нас вже так багато! – Валі опустилась до Степана, - ми ледь встигаємо всім готувати.

- Сьогодні йдемо за Іподром, там є декілька окремо побудованих житлових комплексів. – відповів Степан, - якщо не встигаєте, треба більше дітей на кухню відправляти!

- Треба, - тихо відповіла Валя, - але Євген не дуже хоче виділяти нам хлопців та дівчат. Він все більше й більше виставляє охорони та відправляє загонів за місто. – Валя підняла руки догори, - уяви, вчора ми приготували двісті одну порцію! Це означає, що нас двісті чоловік!

- Я якось не задумувався, - здивувався Степан такій кількості, - я спробую поговорити з Євгеном. З такими темпами, ми скоро почнемо заселяти школу.

- А може ще й будемо організовувати окрему кухню для дітей з наметових містечок, - додала Валя, сьорбаючи свій чай, - я дуже рада, що місто Сонця збільшується. Але треба слідкувати за організацією. Не будемо кормити, розбіжаться.

Степан подякував за сніданок та піднявся, зібрав посуд та поніс на кухню. Зараз треба перевдягатись та йти на площу з фонтаном, там його мали очікувати діти з загону. Збір на дев’ять ранку. Хтось з загону забігав до їдальні, махав Степану, та швидко сідав за стіл. Сам же хлопець вийшов на вулицю, та зайшовши до центрального корпусу, піднявся до себе в кімнату.

Євген сидів на ліжко та потирав очі  Він як губернатор, не приймав участі в спільних заходах, тренуваннях, та інших справах. Коли хотів, тоді й приєднувався, хоча зазвичай він не зловживав цим. Випрямився та позіхнув, побачив Степана та помахав рукою.

- Щось сьогодні я довго спав, - мовив Євген, - ти чого мене не розбудив?

- Я тебе будив декілька днів назад, - засміявся Степан, - ти мені, не прокидаючись, призначив на покарання з виселенням до наметового містечка.

- Дійсно? – Євген аж очі округлив від здивування, - але ти тут.

- Так, тут, - Степан почав перевдягатись, - бо ти досі цього не пам’ятав.

Хлопці один одному розповіли вечірні новини, нічого цікавого. Степан перевдягнувся в чорні штани та футболку з довгим рукавом. Взув кросівки та взяв палицю. Не забув про рюкзак, поклав ліхтарик, ніж та перевірив пляшку з водою. Треба буде зайти до їдальні, щоб видали якогось печива в дорогу. Ночівлі не має бути, дорога вже не така далека. Але перекусити щось треба мати.

- Доречі, ти знаєш що нас в місті Сонця вже більше двохсот дітей? – спитав Степан, подивившись на губернатора.

- Звичайно знаю, - гордо відповів Євген, - якщо бути точним, то двісті п’ятнадцять. А чому ти питаєш?

- Треба більше дітей виділяти на кухню, - пояснив Степан, згадуючи розмову з Валею, - не встигають готувати.

- Та знаю я, знаю, - розізлився Євген, - я вже говорив з Валею, що треба буде подумати. Треба відкрити польову кухню в самому парку. Хай новачки самі собі готують їсти.

- Ти ще скажи, щоб продукти свої приносили самі, - всміхнувся Степан.

- Ні, звичайно, продукти спільні, - теж всміхнувся Євген, - я сам за всім не встигаю.

- А чому тобі Лера не допомагає? – спитав Степан, помітивши, що Євген напружився.

- Вона трохи зайнята, - хлопець наче надувся, але відчувалась знову злість, - в неї немає часу на губернатора.

Степан засмутився від того, що Євген та Лера почали в останні часи сваритись. Губернатор інколи перегинавпалицю, забуваючи, що він не король. Його просто діти вибрали головним над всіма. А він вів себе часом як справжній монарх, який нічого не має робити лише радувати всіх своєю присутність.

Командир в думках махнув рукою, вдягнув рюкзак та побажав Євгену гарного дня. Вийшов на вулицю та одразу помітив свій загін. Швидко перерахував по головам, двадцять хлопців та дівчат. Всі вдягнені схоже на Степана. Чорний одяг, палиця в руках, рюкзак за плечами. Побачивши командира, діти помахали руками та почали шикуватись. Степана дуже поважали, він був добрим та справедливим, та не дозволяв розслаблятись, пропускати виконання роботи. Де треба – допомагав, де треба – підтримував, але й покарання не забував теж виписувати.

Та не встиг хлопець щось сказати, як з натовпу просунулась Лера, підскочила до Степана. Вона показала головою в сторону, хотіла поговорити на одинці. Командир коротко попросив готуватись, та кому треба, йти до їдальні просити перекус в дорогу. Попросив взяти щось і йому. Сам відійшов в сторону, разом з Лерою.

- Степан, я хочу й ти з вами, - мовила тихо Лера, дивлячись по сторонам, - можна?

- Ти ж знаєш, що я не можу тебе взяти, - підняв плечі Степан, - ти командир охорони міста Сонця, ти взагалі не маєш нікуди йти.

- Знаю, - Лера почала злитись, стиснула кулачки, - нічого не відбудеться з дозорами та охороною. Я всіх вже попередила, та призначила старших воїнів, - вона махнула головою, - мені потрібно трохи розвіятись.

- Якщо Євген не буде проти, - відповів Степан, - я теж не буду проти.

- От кого, а губернатора я не хочу питати, - Лера назвала свого друга по посаді а не по імені, - мені трохи набридло, що він веде себе як павич, - останнє вона вже казала пошепки.