Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

— Тим паче це стане вам у пригоді й іншим студентам підліковувати, хіба мало що.

Після обіду спостерігала у вікно, як повернувся загін із зачистки. Полетіла дізнаватися в дідуся, як у них усе пройшло. Зручно, що мене поголовно всі вважають дитиною. І коли забуваю про минуле, сама себе трохи відчуваю дитиною. Але не зараз, зараз мені важливо дізнатися, який вийшов результат від використання мого дару.

— О, зірочка наша, — зрадів дідусь.

Дуже постаралася, не морщитися. Люблять дорослі тут зменшувально—пестливі слова стосовно дітей.

— Ну як що вийшло? — запитала трохи нервово.

— Усі живі й навіть немає серйозних поранень. Усе виконали чітко, за інструкцією. Тож у нас три дні вихідних.

Дідусь це говорить, а в мене відчуття, що мене злегка мішком вдарили. Ведіння без картинки, але з відчуттям. Дідусь Севір помітив, що я злегка похитнулася і що очі в мене буквально на секунду спалахнули блакитним.

— Що бачила?

— Не всі ведіння картинкою, іноді відчуттями. І судячи з того, що відчула, дня через чотири краще наступний вихід зробити, не раніше.

— Буде видно, гуляй, відпочивай, малятко. Тобі потрібно відновитися.

Зранку почалися уроки з Юнуру. Він надіслав записані відео на цілий тиждень і попросив писати йому, якщо щось буде незрозуміло. Потім було заняття з мов і малювання.

— Ліє, зроби перерву, — зайшла мама, — з раннього ранку займаєшся.

Я якраз малювала, вже після уроку. Працювала над помилками. Викладач мене хвалив. Казав я дуже посидюча для дитини свого віку. А я перед маминим приходом, одразу після закінчення уроку, стояла дивилася на себе в дзеркало. Низенька, як була в тому світі. Зараз усе ще плоска, як дошка. Але й тоді в мене не було якихось форм. Хлопчакам не було на що задивлятися. І тоді в дев'ятнадцять ніхто не вважав мене дитиною, може, через втому я здавалася дорослішою, ніж є.

Тут, бачачи мій зріст, відразу знак рівності, дитина. Я, звичайно, вже дозволяю собі проявляти емоції. Але все ж ніяк не позбудуся дивного відчуття, немов я брешу... Але відображення в дзеркалі говорить про інше. Я майже не змінилася з моменту моєї появи тут. А ці перетворення на кошеня, вони мені подобаються! Але я справді відчуваю себе дорослою, замкненою в дитячому тілі. Цей дисонанс напружує.

— Ліє, — покликала мама, вириваючи мене з роздумів, — тобі точно час відпочити! Щось сталося?

— Ні. Брати ще не прибули?

— Ні, а хіба повинні?

Просто кивнула, і ми разом пішли в їдальню. А після їжі я пішла гуляти у двір. Перетворилася на кошеня і побігала, розім'яла лапки. У цьому вигляді все сприймається по-іншому. Мене не пригнічує те, що в мені бачать дитину. Так я почуваюся більш безтурботною, так мені спокійніше. А точити кігтики об дерево, взагалі блаженство!

Відчула портал, що відкрився. А обернувшись назад побачила дідуся. Він стояв, схрестивши руки на грудях і явно чекав на онуків. Варто було братам вийти з сумками, він по черзі обійняв їх. А я взяла розгін і понеслася до них. Януш першим мене помітив і присів. Бачила по його очах, що він зрозумів, що я в стрибку перетворюся і був готовий ловити мене в польоті. Вийшло шикарно! Обійняла брата за шию, а ногами за торс.

— Я теж тебе люблю, малятко. Сумувала без нас?

— Вона переживала, що ви відіщаєте самі.

— Це так, розбалувала нас сестричка. Вона дуже смачно готує попри вік.

Дерек полоскотав мої босі ноги.

— Де взуття загубила?

— Не знайшла сьогодні в кімнаті і мені подобається босоніж ходити.

Старший брат знову полоскотав ступні й обтрусив їх від землі.

— Як там у місті?

— Щось намічається, сама знаєш, — відповів Януш, дбайливо притискаючи мене до себе.

Я магією підняла його речі, брат тільки розсміявся і пішов у фортецю. Їм трьом виділили одну простору кімнату. Ліжка довелося перенести з їхніх кімнат у будинку, як і ще деякі меблі.

Наступного ранку сидячи на колоді, що заміняла тут лавку, змогла помилуватися, як брати долучилися до спільної розминки, а згодом і тренування. За годину до мене підсіла мама.

— Тобі хіба не треба завдання зі школи робити?

— Я вчора зробила на тиждень наперед. Юнуру дуже зрозуміло пояснює і дає короткі відео.

— Ти в нас дуже розумне малятко, — похвалила мама і помітила, що я поморщилася. — Тобі не подобається, що я тебе малятком називаю?

— Я не завжди спокійно на це реагую. У мені всі бачать дитину, а я не відчуваю себе нею...

— Вибач.

Притулилася до неї. Маїта ласкаво обійняла мене і поцілувала в маківку.

— Просто користуйся часом, що в тебе є, коли можна пустувати і веселитися.

— Потім буде не можна?

— Потім дитячі пустощі не можна буде відколювати. Хоча щось я не пам'ятаю, щоб ти щось дитяче відколювала. Ти завжди така розважлива.

— Піду до дідуся приставати.

Мама тільки посміхнулася. Севір, побачивши мене, насупився.

— Навчи зброєю володіти. Будь ласка! — і очі зробила жалібні.

— Ти маленька, — спробував він напоумити.

— Ну можна почати не з дорослої зброї, а чогось полегшеного!

Дідусь пішов зі мною до збройової. Знайшов якусь палицю, задоволено хмикнув. Потім узяв ще дерев'яний меч.

— З цієї палиці зробимо тобі снаряд для тренування рук. А потім, через пару тижнів або місяців видам дерев'яний меч. Пішли до коваля.

— Тор, привіт.

— Севір, — пробасив коваль і подивився на мене запитально.

— Це Лія, моя онучка. Дуже хоче зброєю навчитися володіти. Зроби на цій палиці набалдашник, щоб імітував булаву. Загальна вага, — дідусь подивився на мене і почухав потилицю.

— Кілограма три, — підказав коваль, — потім поміняємо на важчий. Дитинко, спробуй підняти ту штуку, — він показав на погнуте щось. Складно вже зрозуміти, що це було раніше.

— Що це?

— Залишки металу. Зможеш підняти однією рукою.

Грудка металу була не важкою, до трьох кілограмів.