Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Ага, ну звісно, — пирхнув Баб. — Слухайте, Кема нема, тож я не збираюся на нього наговорювати, але ми всі знаємо: якби ця ідея спала на думку Кемові першому, ми б усе вже зробили. Вибачте, але саме так і було. Єдина проблема з тою ідеєю була в тому, що то не Кемова клята ідея.

Баб підступив ближче до календаря, щоб прочитати написане Ільзою. Якусь хвильку в кабінеті було тихо.

— Але зараз ми могли б це зробити, — занадто недбалим тоном промовив він. — Ми втрьох.

Обертаючись до Баба, Нейтан збагнув, що брат міркував над цим. У повітрі витала якась недомовленість. Щось схоже на змову, подумалося Нейтанові, й від цього зробилося некомфортно. Він не знав, що сказати, отож нічого не казав, і Баб нарешті стенув плечима.

— Ну, то таке. Просто подумай про це, — зронив він, виходячи за поріг. — Але нас уже ніщо не зупинить.

Провівши його поглядом, Ільза з дивним виразом на обличчі похитала головою.

— Слухай, оці Бабові слова, що це була не Кемеронова ідея... То була не єдина причина. І Баб це знає. Хай там як... — вона кинула щоденник назад на стіл. — Не знаю. Не можу зараз про це думати. Всі подробиці тут, якщо схочеш ознайомитися детальніше.

Вона вийшла, а Нейтан за нею, вимикаючи по собі світло й занурюючи кабінет у темряву. На кухні було страшенно гаряче, і на Нейтана миттю накотила втома.

— Як там у Леманових горах? — запитав Гарі, сідаючи до столу.

— Нормально, все полагодили, — відповів Нейтан. — Нічого серйозного.

— У Леманових горах треба обережніше, — пролунав мов нізвідки тоненький голосок, і лише за мить Нейтан збагнув, що це Ло. Вона, ігноруючи свою тарілку, сердито втупилася в аркуш паперу.

— Чого це? — погладила її по голові Ільза.

— Тато мав їхати в Леманові гори — й більше не повернувся.

Ільзина долоня застигла на доньчиній голові.

— Але тато не поїхав у гори, Ло. Це не пов’язано з тим, чому він не повернувся.

— Я знаю це. Я знаю, чому тато не повернувся.

На довгу хвилю всі замовкли.

— І чому ж, Ло? — нарешті розітнув тишу голос Гарі.

Дівчинка звела очі, та, збагнувши, що на неї всі дивляться, знову втупилася вниз.

— Лоїс! Я тебе питаю.

— Та я нічого. Це не має значення, — заледве чутно озвалася вона.

Ільза пригорнула її рукою.

— Усе гаразд, люба.

— Нехай розповість, Ільзо, — мовив Гарі.

— Вона не хоче.

— Секунду тому хотіла.

— Вона ще маленька, Гарі.

— Я хочу знати, що вона мала на увазі...

— Ільза має рацію, — вперше заговорила Ліз, відколи сіли за стіл. Нейтан бачив сліди, що вона знову плакала. За останні дні вона схудла, а шкіра на обличчі обвисла. — Ти її лякаєш, Гарі.

Ло сиділа непорушно, не відриваючи очей від столу, а відтак знову взяла олівець і продовжила малювати.

— Тато не повернувся, бо засмутився, — промовила Ло до свого аркуша. — Через усі ті речі, які позникали.

За столом усі гучно видихнули з полегшенням.

— О Господи, знову це. Не переймайся, Ло, — взяла Ільза доньчину вільну руку та стисла між двох своїх долонь. Побачила збентеження на обличчях Нейтана і Зандера. — Ло якийсь час побоювалася, що у нас був злодій...

— Він і є! — висмикнула ручку Ло. І заходилася шкрябати на аркуші ще лютіше.

— Сонечко, нема...

— Тоді привид.

— І привида нема, — сказала Ільза. Легенько похитавши головою, вона глянула на Нейтана. — Вона гадала, що зникло кілька речей. Загубилося кілька твоїх іграшок і деяких дрібничок, так, Ло?

— Вони не загубилися! Хтось тут був і забрав їх.

Саймон на тому кінці столу ніяково розсміявся.

— Може, то був Санта, — сказав він, щоб зняти напруження.

Ло обдарувала його вбивчим поглядом.

— Не Санта... — сказала вона, але явно хотіла додати «йолопе». — Хтось інший. Хтось поганий.

Вона розхвилювалася, й Ільза забрала в неї з руки олівець.

— Ло, якби хтось побував у садибі, ми б знали. Нікого тут не було, — глянувши у вікно на потемніле небо, мовила вона, але Нейтан вловив у її голосі невпевненість. — Ми гадали, що кілька речей загубилося, але потім вони знайшлися, правильно?

— А які то були речі? — посовався на стільці Зандер.

— Мої іграшки й одяг, — відповіла Ло.

— Але ми їх знайшли, — твердо озвалася Ільза.

— Не всі й не зразу. І хай там як, — відштовхнула материну руку Ло, — а тато своїх речей не знайшов.

— Ти про що? — запитав Гарі.

Ло не відповіла. Вона здавалася знервованою. Заховавши обличчя за волоссям, вона потягнулася до свого олівця.

— Ні, — мовив Гарі незвично різким голосом. — Відповідай, будь ласка.

— Сонечко, — нахилилася до неї Ільза, — ти про які речі?

— Гроші, здається, — прошепотіла Ло. Нейтан заледве її розчув. — Та інші речі. Я не знаю які. Тато шукав їх, але не міг знайти.

— Про які суми йдеться? — запитав Гарі, й Ільза кинула на нього сердитий погляд.

— Господи Боже, та вона заледве до ста долічити здатна, вона такого знати не може. І взагалі, в Кема не зникали гроші. І взагалі нічого не зникало. Не погіршуйте ситуацію.

У Ло підскочили брови.

— Зникали! Зникали, мамо. Він усюди шукав. Хтось був тут...

— Дженна.

Хтось буркнув це ім’я собі під ніс. Нейтан і не зрозумів, хто саме, поки Ліз не тицьнула різко пальцем через стіл.

— Стули пельку, Бабе. Я серйозно.

— ...І в тата справді щось загубилося, — підвищила голос Ло. — Я знаю, я його бачила. Він шукав і в сараях, і в стайні, і всюди. Я знала, що ти мені не повіриш, мамо.

— Справа не в тому. Якщо тато щось загубив, чому він нікому не сказав? — заперечила Ільза, але її слова майже заглушила донька.

— Бо він знав, що йому ти теж не повіриш, як не віриш мені, — вже кричала Ло. — Мабуть, тому він сказав мені тримати це в таємниці.

Різко запала тиша, й Ло притулила долоньку до рота, немов намагаючись загнати слова назад.