Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Вони прийшли мені наче уві сні – хоча я й чудово знала, що сни ці були тільки наслідком мого попереднього думання вночі. Але тепер я уявляла їх собі так чітко, що руки аж чухалися, аби щось приготувати. 

Не буду ж я залишатися у замку вічно? 

Які тут перспективи? – думала я, поки обережно розводила вогонь і ставила на нього каструлю з водою. В неї – меншу каструльку, але наповнену подрібненим шоколадом, аби розтопився. 

У Елморі зима тривала довго і була суворою. А ось столиця, як чула колись Розмарі, радувала погодою більше, хоч зима там теж стояла сніжна. Але й літо траплялося тепле, і дворян там можна знайти частіше, та й з глибшими гаманцями… 

Я приготувала ганаш з білого шоколаду та замороженої малини. Звісно, свіжі ягоди були б набагато кращими, але я раділа, що у цю пору знайшла у возі хоч щось. Шоколад розігрівся, а я постала перед новою проблемою: для приготування цукерок потрібно було нагріти його до конкретної температури, і тоді знімати з вогню. 

А у кухні термометра як не було, так і не з’явилося. Я застигла над паровою банею і шоколадом, що вже повільно розповзся по стінках, не знаючи, що робити далі. Що, відкласти усю затію?..

Шоколад повільно булькнув, і я вже потяглася до маленької панелі біля вогняного каменя, аби вимкнути його. Аж раптом рука відчула тепло – ось тільки зовсім не таке, яке я очікувала відчути від розпеченої каструлі з окропом, а зовсім інакше. 

Я завмерла. Всередині з’явилося якесь дивне, ніяк не пояснюване відчуття, що я маю зачекати ще трохи, якісь пів хвилини, і тоді вимкнути камінь. Сама не знаючи чому, я послухала нутро. Звісно, у приготуванні інтуїція важила, але зазвичай я все ж намагалася не довіряти їй аж надто сильно. Щонайменше, не у тих випадках, де можна було обійтися без цього. І… чи здалося мені, чи на мить вогонь з каменя наче почав світитися в мене на долоні?..

Втім, коли я зняла каструльку з каменя, чомусь всередині панувало відчуття, що я не помилилася. Тож я швиденько сформувала кульку з ганаша, нанизала її на дерев’яну паличку і добре вимочила у шоколаді. Поки що все йшло як слід, але це ще нічого не означало. Результат стане очевидним тільки після того, як шоколад застигне – і чи застигне він як слід взагалі?.. 

Я переставила цукерки на паличках у шафу, що слугувала тут за холодильник. Жодного еквівалента морозильній камері, на жаль, тут не було, а це означало, що час очікування збільшувався принаймні вдвічі. 

Я закрила шафу, востаннє кинувши погляд на вісім акуратних цукерок, що стирчали на паличках з дерев’яної підставки, і відійшла до стола. Протерла його, тоді замела кухню. Зрештою присіла, коли зрозуміла, що вже не роблю якусь справжню роботу, а просто намагаюся зайняти руки, аби згаяти час. 

А якщо вже він був, то потрібно було використати його на щось корисне! 

Папір і ручки були навіть на кухні – певно, для того, аби складати нескінченні списки зі страв, які ніхто не буде їсти. Цей папір вже був зовсім інакшим від того, до якого звикла я – жовтий, товстий і навіть на дотик дешевий та грубий. 

Але мені так-то було байдуже. Я підхопила чорнильну ручку, з якою вже призвичаїлася працювати вчора ввечері, і почала підрахунки. Пані Циндра пообіцяла мені платити по сім золотих на місяць, а ще два золоті за те, що я тоді погодилася пробратися до Ардена у покої. У Розмарі збереглося п’ятнадцять, а це значить, що на руках в мене скоро буде двадцять чотири монети. …що є приблизно четвертиною стартового капіталу. 

З такими темпами відкрию свій заклад я зовсім нескоро. 

Я списала кілька сторінок, намагаючись розділити і розрахувати гроші і так, і так, але результат однаково лишався не дуже втішним: мені доведеться провести у цьому замку ще принаймні рік перед тим, як я матиму хоч трохи достатню суму, аби мріяти про бодай якусь маленьку-сіреньку таверну. 

А тоді я приїду в місто, де мене ніхто не знатиме, де ніхто не буде зацікавлений у стравах, які я робитиму… Ні! 

Я підірвалася зі стільця та знову почала ходити колами, тепер по кухні – наче ці прості рухи мали допомогти мені думати. Звідки взяти грошей? Чи навіть не так – не грошей, а спонсора? Людину, яка допоможе мені відкрити заклад, підтримає, познайомить з потрібними постачальниками і заведе перших заможних клієнтів?..

На мить я озирнулася вліво і нагору – туди, де за моїми розрахунками мав бути кабінет Ардена. А може?.. 

Ні. Я рішуче похитала головою. Звісно ж, він не стане мені допомагати – це вже зовсім інша справа, ніж порятунок дами в біді зі снігової бурі. І просити в свого роботодавця грошей на те, аби покинути роботу в нього… Все в цій ідеї було невдалим. 

Володимир Петрович дав мені гарний урок. Я все ще пам’ятала, як колись обмовилася про те, що хочу свій, повністю свій ресторан – з десертами; і він тоді тільки посміявся з мене і переказав усім кухарям, усім знайомим, яким тільки міг. Ось тільки це не пішло мені на користь – бо переказував він так, наче я була ні на що не здатним дівчиськом. 

З того часу я про свою маленьку мрію нікому й не розповідала. Залишилася працювати на кухні, як і раніше. 

Але цього разу так вже не буде. Потрібно тільки не зробити тієї ж помилки – діятиму не те щоб таємно, але й перед Арденом зайвий раз язиком не патякатиму. І навіть перед пані Циндрою.