Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Та заткніться ви заради Бога! — усе-таки не втрималася я. Тітка аж очі вирячила від такого нахабства. Правда, замовкла на деякий час.

Світланка трохи затихла, тулячись до мого плеча. Раптом голосно зойкнула.

— Боляче? — запитала я, згадуючи, як народжувала мама. Вона ні разу навіть не зойкнула. Правда, усе сталося так швидко, що я навіть до пуття не зрозуміла, як то відбувалося.

— Боляче! — заплакала сестра.

— Хай не видумує, — знову подала голос тітка, — ще не може бути боляче, перейми тільки години три-чотири як почалися. Терпи!

— Боляче, боляче, боляче! — тупотіла ногою Світланка, мов та примхлива дитина.

Тітка тільки плечима стенула: мовляв, понавозять усяких тут.

— Терпи, сонечко, — шепотіла я, гладячи сестру по плечу, — це завжди боляче, а потім раз — і все закінчується.

Та я не вгадала. Народжувала Світланка страшенно, безкінечно довго…

Через деякий час до приймального покою забігла перелякана акушерка.

— Романенко! — заволала вона. — Ти тут? Ану гайда в палату, хочеш, щоб мене лікар прибив?

— Ні! — Світланка перелякано захитала головою. — Я боюся сама. Нехай Юліка піде зі мною, будь ласка!

— Не положено! — в один голос гаркнули чергова та акушерка.

— Юліко! — ридала Світланка. — Не віддавай мене їм!

— Я буду тут, чекатиму, ти не бійся! — пообіцяла я, обійнявши сестру. — Іди, не бійся. Хочеш чи ні, але процес не зупиниш. Зберися! Ти ж сильна!

— Ні, — сьорбнувши носом, сказала вона, — я не сильна.

Світланка раптом зіщулилася, ніби її хто вдарив, і протяжно завила, схопившись за живіт.

— Та цить ти, — шикнула акушерка, — ну работьонка в мене — днями воплі вислуховувати!

Я подивилася на акушерку й зрозуміла, що вона не зла, а лише втомлена й роздратована.

— Придивіться, будь ласка, за нею, — попросила я.

— Та вже ж придивлюся, — зітхнула вона й повела зіщулену Світланку в палату.

Я тим часом умостилася в незручному кріслі, що стояло в передпокої, і зібралася чекати хоч би й всю ніч.

— От уже ти тут не сидітимеш! — грізно сказала чергова, та я не дуже злякалася.

— Ще й як буду, — спокійно відповіла я, — ви мене не виставите, навіть якщо міліцію викличете.

— Ти диви, яка вперта, — здивувалася тітка, — ну сиди. Спатимеш у кріслі, про кушетку й не мрій.

Та спати тієї ночі мені не випало. Через кілька годин раптом почувся роздираючий душу крик. Я сахнулася.

— Не смикайся, — сказала тітка. Схоже, вона вже змирилася з моєю присутністю, — тут усі репетують, особливо первородки.

Крик почувся знову. Мені здалося, що то кричала Світланка.

— То Світланка, — кинулася я, — пустіть.

— Яка ще Світланка! — розсердилася чергова. — Тут цих Світланок до фіга й більше. Сиди — покличуть, як усе закінчиться. Ну, чим ти їй допоможеш? — примирливо спитала тітка. — Народиш замість неї?

— Могла б — народила, — пробурмотіла я.

Час повз неймовірно повільно. Декілька разів я провалювалася в неспокійний сон, знову прокидалася. Аж ось у перерві між сном і реальністю я точно почула крик:

— Юліко-о-о!!!

— Іду! Світланко! Я вже йду!

Я кинулася до дверей, у яких зникли Світланка з акушеркою.

— Куди?! — заволала чергова, перекриваючи мені дорогу.

Я відкинула її, наче то була не дебела тітка, а мале щеня, і, відчинивши двері, потрапила до довжелезного коридору. Стрімголов кинулася на третій поверх, та не знала, де сестрина палата.

Розгублена, стояла посеред довгого з блідо-зеленими стінами коридору й прислухалася: чи не закричить Світланка знову? Раптом з найближчих дверей вийшов високий чоловік у білому халаті. Довго дивився на мене, а потім сказав:

— Романенко, ти що, уже народила? А чому в штанях? Що за… йолки-палки!

— Я не Романенко, — пробелькотіла я, — тобто Романенко, але не та. Де вона?

— Що?! — заревів лікар. — Яка ще не та Романенко?

— Юліко-о-о! — раптом почулося в кінці коридору.

Я кинулася туди, лікар — за мною. Він схопив мене, мов кошеня, і тримав, а я безпорадно теліпала ногами.

— Пустіть мене до Світланки! — раптом, як маленька, заплакала я. — Їй же боляче.

— Тьху ти, твою душу мать, — вилаявся лікар, — ти що, сестра цієї малолєтки? Як ти сюди потрапила?! От даєш!

— Юліко-о-о!!! — знову закричала сестра.

— Та пустіть же ви мене! — Я нарешті вирвалася від лікаря і побігла на крик. Лікар знову мене наздогнав, цього разу схопив руками за талію і, відірвавши від підлоги, поніс назад.