Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Бонгарт потягнувся до нашийника, розстібнув його, не поминувши шарпнути так, що мало не збив Цірі з ніг. Естергазі, вдаючи, що того не бачив, випустив свищик із пальців.

— Так краще, — сказав. — Ходімо.

Галерейкою вони перейшли на друге, трохи менше подвір’я, що прилягало до задів кузні й було з одного боку відкрите на сад. Під кроквами, спертими на різьблені стовпи, стояв тут довгий стіл, на якому пахолки саме закінчували розкладати мечі. Естергазі жестом дав знати, аби Бонгарт і Цірі наблизилися до експозиції.

— Прошу, оце моя пропозиція.

Вони підійшли.

— Отут, — Естергазі вказав на довший ряд мечів на столі, — маємо ми мою продукцію, усі клинки тут ковані, зрештою, бачте підковку, мою марку. Ціни у межах від п’яти до дев’яти флоренів, бо то стандарти. Оці, натомість, осьо, що тут лежать, у мене тільки монтуються і доводяться. Клинки з імпорту. Звідки — впізнати можна з чеканки. Оті з Магакаму мають витравлені схрещені молоти, ті з Повіссу — корону або голову коня, а оті з Віроледо — сонце й славетну фірмову інскрипцію. Ціни тут починаються від десяти флоренів.

— А закінчуються?

— По-різному. Оно, та, наприклад, чудова віроледанка. — Естергазі узяв зі столу меча, відсалютував ним, потім став у фехтувальну позицію, уміло крутячи долонею і передпліччям у складному фінті, який звався ангелікою. — Оця коштує п’ятнадцять. Давня робота, колекційний клинок. Видно, що зроблена на замовлення. Мотив, витравлений на лезі, вказує, що зброя була призначена для жінки.

Він крутнув мечем, затримав руку в терції, плазом клинка до них.

— Як на всіх клинках з Віроледо, традиційний напис: «Не витягай без причини, не ховай без гонору». Ха, все ще травлять у Віроледо такі написи. А споконвіку клинки ці отримують мерзотники й дурні. Споконвіку гонор подешевшав, бо неходовий то зараз товар…

— Не балакай забагато, Естергазі. Дай-но їй той меч, нехай приміриться до руки. Візьми зброю, дівчино.

Цірі взяла легкий меч, відразу відчувши, як руків’я, обтягнене шкірою ящірки, приростає до долоні, а вага клинка запрошує руку до згинання і рубання.

— Це міні-бастард, — нагадав Естергазі. Дарма. Вона вміла користуватися довшим руків’ям, із трьома пальцями на округлому оголов’ї.

Бонгарт відступив на пару кроків, на подвір’я. Витягнув з піхов меч, крутнув ним, що аж засичало повітря.

— Нумо! — сказав до Цірі. — Убий мене. Маєш меч і маєш оказію. Маєш шанс. Скористайся. Бо наступний дам тобі не скоро.

— Чи ви пошаліли?

— Стули пельку, Естергазі.

Вона надурила його поглядом убік і обманним рухом плеча, ударила блискавично, з плаского сіністру. Клинок задзвонив у блок, такий сильний, що Цірі хитнулася, мусила відскочити, чіпляючись стегном за стіл із мечами. Намагаючись віднайти рівновагу, мимоволі опустила меч — знала, що у цю мить, якби він хотів, вбив би її без найменшої проблеми.

— Чи ви пошаліли? — підвищив голос Естергазі, а свисток знову мав у руці.

Слуги і робітники приглядалися, приголомшені.

— Відклади залізо. — Бонгарт не спускав з Цірі ока, на зброяра він аніскільки не звертав уваги. — Відклади, кажу. Бо відрубаю тобі руку!

Вона послухалася через мить вагання.

Бонгарт зловісно усміхнувся.

— Я знаю, хто ти, змія. Але змушу, щоб ти сама мені в тому призналася. Словом або дією! Змушу тебе, аби ти призналася, хто ти. І тоді я тебе вб’ю.

Естергазі засичав, наче його хто поранив.

— А той меч, — Бонгарт навіть на нього не глянув, — був для тебе заважкий. Через це ти була занадто повільною. Була повільною, наче вагітний слимак. Естергазі! Те, що ти їй дав, було заважке щонайменше на чотири унції.

Мечник був блідим. Водив очима від нього до неї, від неї до нього, а обличчя мав дивно змінене. Нарешті кивнув пахолку, півголосом віддав наказ.

— Я дещо маю, — сказав повільно, — що повинно тебе задовольнити, Бонгарте.

— То чому ти не показав відразу? — гарикнув мисливець за нагородами. — Я писав тобі, що бажаю чогось екстра. Може, ти вважаєш, що на кращий меч мене не стане?

— Я знаю, на що тебе стане, — сказав із притиском Естергазі. — І знаю я те не від сьогодні. А чого не показав відразу? Я ж не міг знати, кого ти приведеш до мене… на шворці, із нашийником. Не міг уявити, для кого має бути той меч і чому він має слугувати. Тепер я вже знаю все.

Пахолок повернувся, несучи продовгуватий ящик.

— Наблизься, дівчино, — тихо сказав Естергазі. — Подивися.

Цірі наблизилася. Подивилася. І зітхнула голосно.

* * *

Вона оголила меч, швидким рухом. Вогонь з каміна сліпуче запалав на хвилястому малюнку долів леза, заятрився червоно в ажурних плетіннях ефесу.

— Оце він, — сказала Цірі. — Як ти, напевне, здогадуєшся. Візьми, якщо хочеш, у руки. Але обережно, він гостріший за бритву. Відчуваєш, як руків’я клеїться до долоні? Зроблене воно зі шкіри такої пласкої риби, що має на хвості отруйний шип.

— Скат.

— Хіба. Та риба має на шкірі малесенькі зубці, тому руків’я не ковзає у руці, навіть коли рука пітніє. Подивися, що витравлене на клинку.

Висогота нахилився, придивився, мружачи очі.

— Ельфійська мандала, — сказав він через хвилину, підводячи голову. — Так звана blathan caerme, гірлянда долі: стилізовані квіти дубу, таволги й жарновця. Вежа, вражена блискавкою, у Старших Рас символ хаосу і деструкції… А над вежею…

— Ластівка, — закінчила Цірі. — Zireael. Моє ім’я.

* * *

— І справді, непогана річ, — сказав нарешті Бонгарт. — Гноми робили, зразу видно. Тільки гноми таке темне залізо кували. Тільки гноми гострили вогнисто, й тільки гноми клинок ажурували, щоби зменшити вагу… Признайся, Естергазі. Це репліка?

— Ні, — заперечив мечник. — Оригінал. Справжній гном’ячий ґвіхір. Цьому клинку понад двісті років. Оправа, зрозуміло, набагато молодша, але реплікою я б її не назвав. Гноми з Тір Тохайр робили її на моє замовлення. Відповідно до давніх технік, методів і зразків.

— Холера. Може так