Читати книгу - "Століття Якова"

Більшість загорєнців вважали сімейство Бубенців варіятами, шамашедшими, али були й такі, що любили їхні чудернацькі концерти дивитися й слухати – та ще й з примовками усякими, пісеньками сороміцькими.

Зося ж як уперше побачила той оркестр-дивовижу, захоплено в долоні заплескала. Сама спробувала на кожнім з інструментів заграти. Ілько поблажливо дозволив, ще й ляснув польку по дупі, на що отримав од неї тим же рублем нижче поперека. А потім, через якихось пару місяців, коли у них гостини були, заручини Гаврилкові, раптом кудись майнула й привела Бубенців – от вам, мовляв, і музики. Яків спершу розсердився на жінку, а потім рукою махнув – ет, як хочеться, то й посміятися мона.

Через якийсь час, коли на недільні чи святкові посиденьки, двома чи трьома-чотирма сім’ями збиралися (Петрова, Улянчиного брата, і Тимошевої сестри Галі), Зося запропонувала, лукаво очицями зеленими блискаючи, й собі на гребінці та рублі й ночвах зіграти.

– Зосько! – гаркнув було Яків.

Зося тоді зновина блиснула очима й вирвала з волосся свій гребінець – великий, із змійкою на краю. Накинула на нього хустинку. Торкнулася губами.

А тоді... Тоді заспівала:

– А мій мєлий чулувік

Приблудився з Кукурік.

Добре ще, що не з Руди

Приваландився сюди.

Яків не знав, що й робити – сердитися ци захоплюватися.

Скочив з лавки, спробував видерти гребінця з рук. Зося увернулася, ще й ногою спробувала зачепити.

– Ну, ви-те бачили, – то вже Параска стала – руки в боки, на невістку лихим оком глипнула.

А Зося підбігла, простягла їй гребінець – пограйте, мамо.

І тут Тиміш несподівано її підтримав. Сказав: чом би й не зіграти? І таки заграли.

Рознеслося тоді по селі – багаті Вергуни вкупі з Лучаками та Цвіркунами чудять.

Тепер Тиміш раптом ліктем Якова в бік:

– А давай-но цеї неділі забаву зробимо.

– Забаву?

– Так, – сказав Тиміш. – Ти же знаєш, що Ілька німець забив, з тих, що в нашім силі стояли. Нібито щось там Ілько хотів украсти. От ми у єго памнять і зіграємо. А тоді, мо’ й по селах підемо.

– По селах?

– А чом би й нє? Подуріємо троху, а там, гляди, дечо’ й розвідаємо. Пора народ од сплєчки піднімати. Бо думали – слобода, а вийшло – чужота. То згода?

– Якщоти кажеш...

Яків тоді подивився на Тимоша. Колишнього суперника, що став тепер другом. Святий цей чоловік ци дурний? Нє, недурний. А знає ж, що син найстарший у нього од Якова. Мо’, й донька...

– Улянка в ліс по ведмеді пішла, – сказав раптом Тиміш.

– І моя...

– Значиця, там стрітяться.

Тиміш помовчав, а тоді мовив:

– Кляте життє. Али й таке, що мусово за нього триматися. Мусово, те я там добре в тюрмі пойняв. Щоб не було, а триматися тре’. Навіть так, як Бубенці за него трималися. І грати на чім пупало.

14

Сорок третій приніс і радість, і горе. Навесні Зоська вчетверте родила. І знову доньку, котру назвала Ольгою, Олькою, на честь двоюрідної Якова сестри, котру перед тим до Німеччини вивезли. Яків похнюпився, коли повивальниця Герасимиха сюю новину повідала – певно, не видіти йому сина. А в жнива помер Платон, маючи всього шістдесят і штири роки, геть змучений і викашляний.

На тей час довкола Загорян густо посіялася тривога. Палали ночами, а то й посеред білого дня українські й польські села. Цимало хлопців і чоловіків подалися в українську партизанку, до повстанців, або ще яку них казали – в бульбаші. Пішов і Тиміш. Кликав за собою і Якова, та той відмовився: як же він четверо малих, шмаркатих дітваків на двох бабів кине?

– А в мене хіба менше? – сказав Тиміш. – Ци ти хоч, щоб тутечки, на нашій землі, як не німота, то ляхи ци совєти хазяйнували? Та нас же по тюрмах зновика, як те сухе стебло, вижинатимуть.

– Ни хочу того, Тимоше, – одказав Яків. – Сам знаєш. Али я ліпше вам, коли продухтів яких, сала та м’ясця підкину. Та й село тра’ охраняти комусь.

– Ну дивись...

З тим і розійшлися. Яків і правда, записався в самооборону, ночами, коли випадала черга, ходив вартувати.

Теї ночі під зорями, а частіше під хмарами були ой якими тривожними. То тутечки, то тамечки на обрії спалахували й довго не гасли заграви. Яків стояв на краю села, вдивлявся в темряву, й серце стискалося так, геньби у нього хтось лещата запхнув. Щоби міг зробити, якби хтось налетів? Пальнути раз чи два з обріза? Бо на більше той самопал і не здатен. Та ще хіба у рейку забамкати, щоби село збудилося. Може, люде тоді й утекли б.

Ніч вдивлялася у нього стооким невидимим звіром, несла крадькома у чорній торбі сотню, а може, й тисячу звіренят, здатних рознести довкола біду.

А якось забіг на подвір’я брат Гаврилко, здається, на Спаса то було. Розкуйовджений, очі палають, на плечі самопал на мотузку теліпається, в руках вила.

– Гайда, братику, на польську колонію йдемо.

– На польську, кажеш?..

– Ну, на Зенюв.

Яків різким порухом рвонув з братових рук сокиру. Тоді другу руку простяг.

– Самопала давай.

У Гаврилка мало очі з орбіт не вилізуть.

– Ти що, брате, полякам продався? Щеби пак – маєш і в себе польську цяцю. Та виплодків ляських.

– Дуройо...

Яків ударив молодшого брата у підборіддя. Тоді за самопала шарпнув.

– Зосю не чіпай, брате. І дітей не чіпай. Забув, якою вони мовою балакають? А за колонію тую ти за весь свій вік не одмиєшся...

– А вони? Ти забув, що в Штуні, Вижгові, Висоцьку наробили? Церкви палять... Дітей на кілля... Слабак ти, брате...

– Може, й слабак, – згодився Яків. – Али самопала тобі не віддам.

Відступив і курок звів. Цівка дивилася маленьким, порожнім ще оком, у братові груди.

– Гляди-но, не пошкодуй, брате, – сказав Гаврилко з притиском, злостиво.

Та плечі в нього вже опустилися. І очі погасли. Мовби вітер дмухнув на теї жарини.

Яків повернувся і побрів за хату. Над селом пливли велетенські журавлі – білі хмари. Кружляли, готуючись до відльоту у вирій, инші, справжні птахи – боцюни. Стояла десь там,