Читати книгу - "Історик"

— Можу вам допомогти? — запропонував він раптом, немов підозрював, що я можу вкрасти щось зі стола, якщо за мною не стежити.

— Ні, дякую, — я кивнув у бік бібліотекарки. — Мені вже допомагають.

— Розумію.

Він відійшов убік, коли вона повернулася й поклала переді мною аркуш паперу. Тієї миті я не знав, куди дивитися. Сторінка попливла в мене перед очима, тому що другий бібліотекар повернувся боком і нахилився до книг, які вже повернули, щоб розібратися з ними. Коли він нахилився до них, на якусь мить його шия оголилася й трохи вище комірця я побачив дві жахливі ранки, що вже загоїлись, а під ними на шкірі огидно зміїлася засохла кров. Потім він випростався й відвернувся, тримаючи у руках книги.

— Вам це було потрібно? — запитала мене жінка-бібліотекар. Я подивився на сторінку, яку вона підсунула до мене. — Бачите, це картка Брем Стокер, «Дракула». У нас є тільки один примірник.

Неохайний бібліотекар раптом упустив книгу додолу. Від цього звуку пішла луна по всьому високому нефі. Він випростався й подивився просто на мене: я ніколи не бачив, щоб у людському погляді було так багато ненависті й погрози.

— Так вам це було потрібно? — наполягала жінка.

— О ні, — сказав я, намагаючись тримати себе в руках. — Ви, мабуть, не зрозуміли мене. Я шукаю книгу Гіббона «Розквіт і занепад Римської імперії». Я сказав вам, що викладаю курс із цієї теми, нам потрібні зайві примірники.

Вона дуже насупилася.

— Алея думала…

Мені було огидно кривдити її, навіть тоді, коли вона була зі мною такою толерантною.

— Та нічого, — сказав я. — Може, я не дуже уважно дивився. Я піду знову перевірю каталог.

Тільки-но я сказав слово «каталог», хоча розумів, що вже перебрав міру, користуючись своєю новою якістю брехати, як високий бібліотекар звузив очиці й відвернув голову, як тварина, що стежить за рухами жертви.

— Щиро вам дякую, — промурмотів я чемно й відійшов убік, почуваючи, як ті пильні очі дивилися мені в спину, поки я йшов довгим проходом. Я удав, що йду до каталогу, потім закрив свій портфель і рішуче попрямував до виходу, через який уже заходили студенти, щоб здобути знання зранку. На вулиці я знайшов лавку, що найбільше освітлювалася сонцем, підпер спиною одну з нових готичних стін — звідти я міг бачити всіх, хто ходив навколо мене. Мені треба було п’ять хвилин посидіти й подумати.

Міркування, як учив мене Россі, мали заощаджувати час, а не марнувати його.

Хоча того, що відбувалося, було для мене занадто багато, щоб усе швидко обміркувати. У ту приголомшливу мить я був уражений не тільки ранами на шиї в бібліотекаря, а також ім’ям читача, що перехопив у мене «Дракулу». Його звали Хелен Россі.

Вітер був холодним і надзвичайно сильним. Батько зупинився тут і дістав із сумки для фотоапарата, де крім того були також капелюхи і маленька аптечка першої допомоги, дві непромокальні куртки. Ми мовчки надягли їх на наші светри, і батько продовжував:

— Сидячи там у променях пізнього весняного сонця і спостерігаючи, як університет повертається до звичайних справ, я раптом відчув заздрість до всіх студентів і викладачів, які ходили то туди, то сюди. Вони думали, що завтрашній іспит був для них найважливішим, а факультетські інтриги занадто драматичними. Жоден із них не міг зрозуміти мого скрутного стану, ніхто не міг допомогти мені вибратися з нього. Раптом я відчув самотність, ніби мене вигнали з університету, з мого всесвіту — я був схожий на бджолу, яку вигнали з вулика. І такі зміни сталися лише за сорок вісім годин, із подивом відзначив я.

Тепер мені треба було міркувати і точно, і швидко. Спочатку я переконався в тому, що мені повідомив Россі: йому хтось погрожував (у моєму випадку цей хтось був немитий бібліотекар із дивною зовнішністю), і в цієї істоти були рани на шиї. Припустимо, сказав я собі, майже глузуючи з безглуздості речей, у які починав вірити, припустимо, що цього бібліотекаря вкусив вампір зовсім недавно. Россі викрали з його кабінету, залишивши кривавий слід, нагадав я собі, лише дві ночі тому. Дракула, якщо він існував, здавалося, бажав отримати не тільки кращі академічні уми цього світу (я згадав бідолашного Хеджеса), але також і бібліотекарів та архівних працівників. Ні (я випростався, раптом щось зрозумівши), він віддає перевагу тим, хто займається архівами, хоч якимось чином пов’язаними з легендою.

Спочатку це був чиновник, який відібрав карту в Россі в Стамбулі. Потім учений зі Смітсонівського університету, подумав я, згадавши зміст останнього листа Россі. І, звичайно ж, сам Россі, якого небезпека підстерігала на кожному кроці, тому що в нього був примірник однієї з цих «милих книг», до того ж він переглядав інші документи, які хоч якось стосувалися цієї справи. І сьогоднішній бібліотекар, хоча в мене не було доказів того, щоб він мав справу з документами про Дракулу. І, нарешті… я!?

Я узяв свій портфель і швидкими кроками попрямував до телефонної кабінки, що знаходилась біля студентського гуртожитку.

— Відділ інформації університету, будь ласка, — там за мною ніхто не стежив, наскільки я міг бачити, але я зачинив двері і крізь них розглядав перехожих. — Чи є у вас у списку міс Хелен Россі? Так, аспірантка, — ризикнув я.

Оператор університетського телефону була лаконічною, я чув, як вона повільно перегортає сторінки.

— У нас є X. Россі, вона значиться в жіночому гуртожитку для аспірантів, — сказала вона.

— Так, це вона, дуже дякую, — я записав номер і набрав його.

Жіночий голос відповів різко й непривітно:

— Міс Россі? Так? Хто телефонує, скажіть, будь ласка?

О Боже, я не подумав про це.

— Її брат, — швидко відповів я. — Вона сказала мені, що її можна знайти за цим номером.

Я почув звук кроків, які віддалялися, потім більш упевнені кроки, які поверталися до телефону, і чиясь рука підняла слухавку.

— Спасибі, місіс Левіс, — сказав голос удалині, ніби натякаючи на те, що її треба залишити саму.

А потім вона заговорила просто в моє вухо, і