Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Даусет і Гугенгамер зітхнули полегшено. Діло наче владнувалось. Не дуже-бо приємно було залишатися в одній кімнаті з цим м'язистим, подібним до індіянина чоловіком, що його вони пограбували. І не дуже приємно було згадувати оповідання про його страшну силу та непогамовність. От було б добре, якби Леттонові пощастило його спекатись хоч на короткий час! А поза стінами контори, там, де існує поліція, — боятись уже не буде чого. І скидалось на те, що їм і тут пощастить.

— Ну, що ж! Я, далебі, дуже радий, — сказав Буйний День, — що мені не доведеться проґавити поїзда. Я пишаюся тим, що ви мені дали змогу взяти участь у цім ділі. Я не вмію висловити того, що почуваю, проте повірте мені, панове, я щиро пишаюсь. Але ж я з біса цікавий, мені страшенно хочеться знати, містере Леттоне, який наш виграш. Мо', скажете хоч приблизно?

Натанієл Леттон не дивився благально на своїх товаришів, але в ту коротку хвилю мовчанки вони відчули, що він благає їх про допомогу. Даусет, чоловік твердішого гарту, вже здогадувався, що клондайкський герой тільки прикидається. А двоє ще й досі вірили в його дитинну простосердість.

— Це надзвичайно… м-м… важко, — почав Леон Гугенгамер, — бачте… акції «Ворд-Велі»… ввесь час так хитались… то вгору, то вниз… отже…

— Отже, поки що не можна нічого визначити, — докінчив Леттон.

— А ви приблизно, круглим числом, — бадьоро правив своєї Буйний День, — не біда, коли помилитесь на який там мільйон туди-сюди. Потім направите. Мені, далебі, аж свербить скоріше дізнатись. Ну, то скільки?

— Нащо нам далі гратися в піжмурки? — холодно й гостро промовив Даусет. — З'ясуймо краще все зараз. Містер Гарніш має хибне враження, треба йому сказати правду. У цій грі…

Та Буйний День не дав йому договорити. Він занадто багато грав у покера, щоб не зважати на психологічний чинник. Йому треба було повести гру так, як хотів він, отож він і спинив Даусета.

— До речі, вже як пішлося про гру, мені пригадалась одна цікава партія в покер. Я бачив її в Ріно, в Неваді. Ви б таку гру навряд чи назвали чесною. Грали там самі шахраї, всі до одного. Один тільки з-поміж них був наївннк — безрогий, як там їх дражнять. Отож він стояв позад того, що роздавав карти, та й бачить, що той здав собі чотири тузи, себто простісінько підкинув їх з-під колоди. Безрогий, звісно, обурився. Підходить до грача, що сидів навпроти, й тихенько йому шепоче:

«Слухайте, адже він підкинув собі чотири тузи».

«Ну, то й що з того?»— відказує грач.

«Я й подумав, що треба вам сказати», — це безрогий знов. — Кажу вам, я сам бачив, як він підкинув собі чотири тузи».

«Чуєш, голубе, іди ти краще звідси геть, — каже йому грач. — Нічого ти не тямиш у грі. Це його роздача, чи не його?»

Кінець оповідання зустрінуто нещирим робленим сміхом, але Буйний День наче й не помітив його.

— У вашому оповіданні є, мабуть, якийсь натяк? — гостро зауважив Даусет.

Буйний День тільки невинно глипнув на нього й не відповів.

— Ну, висипайте! — весело обернувся він знову до Натанієла Леттона. — Скажіть хоч приблизно, скільки ми загребли. Я ж вам сказав, мільйон сюди чи мільйон туди — ц<«пусте, адже бариш, напевне, величезний.

Цей раз Леттон, почуваючи підтримку з боку Даусета, відповів рішуче й твердо:

— Боюся, що ви дуже помиляєтесь, містере Гарнішу! Ніяких баришів ми з вами не ділитимемо. Тільки не гарнчіться, прошу вас! Бо мені досить натиснути цю кнопку…

Та Буйний День зовсім і не гарячився, він здавався радше приголомшений. Неуважно пошпортавшись у кишені, він витяг сірники, витер одного й аж тоді помітив, що в нього і руці нема цигарки. Решта троє пильно за ним стежили, мов ті коти, що чатують на мишу. Тепер вони вже бачили, що їм доведеться пережити декілька неприємних хвилин.

— Перепрошую, може, ви ще раз скажете? — промовив Буйний День. — Бо я чогось наче не дуже вас зрозумів. Ви сказали…

І напружено-тривожно втупився в Натанієла Леттона, чекаючи відповіді.

— Я сказав, що ви помиляєтесь, містере Гарнішу, от і все. Ви грали на біржі й програли. Ні «Верд-Велі», ні я, ані мої компаньйони не вважаємо, що ми вам щось винні.

Буйний День показав на купу розписок та корінців, що лежали на столі.

— Ось у це все вкладено десять мільйонів двадцять сім тисяч сорок два долари і шістдесят вісім центів чистими грішми. Що ж, тепер воно нічого не варте?

Леттон усміхнувся й знизав плечима. Буйний День глянув на Даусета й промовив ніби сам до себе:

— Справді, я бачу, що в моїй байці таки був натяк. — Він гірко засміявся. — Ну що ж, роздача була ваша, і ви спритно собі здали. Я не брикаю. Я як той грач у Ріно. Роздача була ваша, і ви мали право здати собі чотири тузи. Звісно, ви так і зробили… І обскубли мене геть-чисто.

І він знову спантеличено глянув на купу розписок на столі.

— І все це тепер не варте навіть того паперу, що на ньому воно написане. Ні, це все ж таки золото, і ви при нагоді його поділите між собою. Я не брикаю. Була ваша роздача, і ви мене обіграли. То не чоловік, що скиглить, коли інший роздає. Цей кін уже дограно, карти на столі, банк у вас, але…

Сягнувши швидко рукою в кишеню, він вихопив звідти великого кольта.

— Кажу, той кін дограно. Тепер моя роздача, і я беру собі чотири тузи… Прийми руку, здохлятино! — нараз гримнув він.

Рука Натанієла Леттона, що скрадалась була до кнопки на столі, зразу спинилась.

— Пересядьте! — наказав Буйний День. — Он туди, на той стілець, ти, тхір засмоктаний! Хутко! А то я, далебі, з тебе стільки юшки виточу, аж подумають люди, ніби твій батько водогін, а мати — помпа. Ви, Гугенгамере, посувайтесь із своїм стільцем осюди. А ви, Даусете, сидіть, де сидите, поки я вам розказуватиму, яка це гарна цяцька. Набита вона на велику дичину і стріляє вісім разів уряд. Як горохом сипле.

Попередні уваги скінчено, переходжу до діла. Не забудьте, я нічого не казав про вашу роздачу. Ви зробили, як уміли, і